— Тебе як звуть? — запитав білявий, запалюючи сигарету.
— Андрієм.
— А звідки прибув?
— Здалека.
— От що. У нас тут свої порядки. Кожен новенький, коли хоче жити з нами в дружбі, повинен сповідатися, як на духу, — сказав білявий, випускаючи тоненьку цівку диму.
— А звідки ти взяв, що мені потрібна ваша дружба, — огризнувся Андрій.
— Що ти з ним розмовляєш, Петре. Дай йому в писок і хай котиться, — обізвався, не повертаючи голови, другий.
— Слухай, я тобі по-доброму раджу. Забирай свої манатки і вертай до коменданта. Скажи йому чемненько. Мовляв, вони, тобто, ми, тобі не подобаємось. А не підеш добром, викинемо, як паршиве цуценя. Це місце зайняте! Зрозумів? — білявий рішуче спустив ноги з підвіконня.
Андрієві не дуже хотілося встрявати у сварку, однак зневага білявого гітариста зачепила його за живе. Він поволі підвівся з ліжка, зняв свою смугасту безкозирку, котру ще з Дахау беріг як сувенір, кинув її на койку і рішуче сказав:
— Я нікуди не піду.
Хлопчина на підвіконні повернув до нього голову.
Пильно глянув на новачка і раптом одним стрибком опинився перед Андрієм. В очах його палахкотіла лють.
— Слухай ти, шпана, — він схопив Андрія за груди. Гудзики на благенькому німецькому кітелі полетіли додолу. — Забирайся геть! У нас тут своїх фіскалів хватає.
Андрій не стримався, його кулак знизу вгору черкнув по підборіддю нападника. Задравши голову, той полетів на койку третього діпіста..
— Якого чорта завелися! Поспати не дасте, — третій діпіст сів на ліжку, протираючи заспані очі, і раптом вигукнув: — Андрій! Хлопці, Андрій!..
Микола Добривечір кинувся до нього, стис в обіймах.
— Ми тебе чекаємо, ось навіть місце для тебе. Чиї це тут бебехи?
— Мої, — заспокоїв його Андрій.
— Познайомся, Андрюхо, це Петро Савинов, а це Ігор Капара.
— Ми вже знайомі, — буркнув Ігор, потираючи щелепу.
— Вибач, — Андрій подав хлопцеві руку.
— Та ну вас усіх к чорту. Це я за тебе, Миколо, по морді виклопотав.
Хлопці розсміялися. Микола повів Андрія до вікна.
— Ну, розказуй, як жив-здоров?
— Краще ви мені скажіть, хлопці, що тут чутно? Чи скоро репатріація буде?
— Тут за такі слава ребра ламають, — додав Савинов.
— Хто? — здивувався Андрій.
— Є тут і власівці, і бандерівці, і ульманісти…
— Всякої тварі по парі,— вставив Петро.
— Комітети, спілки, кооперативи організовують. Зберуться бандерівці, кричать: «Єдина! Неділима!», бадерівці репетують: «Од моря до моря!», а потім за чуби, і пішла катавасія.
— Твань болотяна, і більш нічого, — зітхнув Микола.
— Вони б'ються, а в нас ребра тріщать, — промовив Ігор.
— Ех. що казать, браточки, дожились до точки, — Петро вдарив по струнах. Гітара зойкнула, ніби від болю.
— Я вам ось що скажу, — тікати треба, поки не пізно, — гаряче прошепотів Ігор. — Зібрати трохи грошей, жратви, на товарняк і на Відень.
— А потім знімуть тебе з товарняка і на рік у тюрму.
— Без пересадки, — докинув слово Петро.
— Ось запитай Андрія. Солодко йому було три місяці молотом махати на самій баланді?
— Відсидиш — і знову сюди припровадять, — Петро легенько торкнув струни гітари. Сумна мелодія повисла над притихлими хлопцями: Ніби думки їх невеселі сплелися в мінорному акорді.
— Всі шляхи ведуть до Ляйму.
— Сказав Петро Савинов і повісився з горя.
— Ні, Ігорок, я не повішусь. Я повернусь додому.
Тихо співали Ігор з Петром. Щирість нових друзів подобалась Андрієві. Пісня будила в серці чисті, незаймані струни.
Пролетіли журавлі в далекі чужі краї і сліду по собі не лишили. Чи повернуться додому? Чи згадає хто тих, що впали з перебитими крильми на сиру землю? Важкий, нескінченний шлях до того рідного гнізда, до тої виплеканої серцем волі…
— Ей! На плац! Усі на плац! Наказ коменданта! — почулося знадвору.
— От гад, зіпсував пісню, — промовив Ігор.
— Ходімо, хлопці, все одно спокою не дасть.
— Ти переодягнись, Андрію, і бекон свій заховай, а то поцуплять, і не оглянешся…
— Тут є такі артисти, що й коменданта украли б, якби він чогось вартий був, — сказав Петро, закидаючи на плечі гітару.