— Вся гітлерівська верхівка була збіговиськом авантюристів, — промовив Крайніченко. — Фашизм усім своїм існуванням довів це людству.
— Ні, це не зовсім так. Коли б міжнародний трибунал мав у своєму розпорядженні незаперечні докази операції «Бернгард», тоді справа інша. А поки що це тільки слова. Але заждіть, я закінчу свою розповідь, і ви самі переконаєтесь, що можете неабияк прислужитись цій справі.
— Я? Але як саме?
— Почекайте, — Геро Шульце розвернувся на сидінні так, щоб бачити обличчя Крайніченка, і вів далі: — Гестапо дістало наказ припинити операцію «Бернгард». Устаткування берлінського монетного двору було знищено, а залишки уже сфабрикованої фальшивої валюти запаковано у великі алюмінієві ящики, навантажено на машини і вивезено в гори. Місце призначення — альпійська фортеця Гітлера.
Федір зрозумів, до чого хилить фон Шульце але і взнаки не дав, що це його занепокоїло. Байдуже дивився за вітрове скло.
— Машини з ящиками ледве вискочили з оточеного Берліна. Колону вів штандартенфюрер СС, шеф Мюнхенського гестапо барон фон Дітц. Колона прибула в Зальцкаммергут. Проте, що робити з ящиками далі, барон не знав. Тоді на свій страх фон Діти повів машини в гори. На цьому сліди операції «Бернгард» губляться. Тепер ви маєте уявлення про мету нашої подорожі і розумієте, що від нас буде залежати, чи дізнається світ про фінансову авантюру гестапівських фальшивомонетчиків.
— На жаль, нічого нового додати не можу. Я нічого не крив від вас і не крию. Все, що мені було відомо, я сказав на першому ж допиті.
— Не поспішайте. Приїдемо на місце, може, щось згадається… Пам'ять інколи треба підстьобнути, як норовисту кобилу.
— Можливо, ви маєте рацію, — стиха промовив Крайніченко. Збурена словами Шульце, його пам'ять справді все чіткіше малювала минулі події.
Туристяк. Полонений гестапівець. Постріл, що зненацька пролунав з чорного лісу. «Скажена собака!» — це стосувалося того, хто стріляв у вікно. Крайніченко нахиляється над Кьонігом. З рота слідчого бухає пухирями кров, а очі палають такою дикою ненавистю, що, здається, спопелили б убивцю. «Я скажу вам… Ця операція називалася «Бернгард». Там, у ящиках, картотека закордонної агентури… і найсекретніші досьє гестапо… Ферфлюхтер гунд! Убийте його! Це барон Дітц! Убийте!» Рука здіймається і, скарлючена, безсило падає. Гестапівець мертвий… Його прохання було виконано, але зробив це хтось інший.
Попереду замаячили якісь вогні. Дорога вискочила з-за скелі і почала спускатися в долину до Зальцкаммергута. Містечко лежало трохи нижче дороги в сивій шапці заграви від електричних вогнів. Над ним висіла чорна глиба ночі. Федір подумав, що там, угорі, серед клубистих мокрих туманів, височить стрімка скеля. На ній могила Ярового. Думки вже кружляли над тою скелею і не хотіли спускатися в долину: «Друже мій Петре, друже єдиний… Коли б ти знав, як мені важко: і підлості не вчинив, і честі не маю. Хто повірить мені? Досить натякнути, що ось уже три місяці живу на хлібах американської розвідки, сам містер Керк величає мене своїм гостем… Скажи мені, друже, чи повірив би ти? Знаю, ти вірив мені, я живу твоїм життям, Петре, та краще б та німецька куля знайшла тоді моє серце, ніж маю отак поневірятися, отак мучитись страшною мукою безвихіддя. Пам'ятаєш, ми зустрілись з тобою в Дахау? Я винуватий перед тобою, Петре. Утаїв від тебе свою біду. Ти заїкнувся про недовір'я там, на Великій землі, до тих, хто попав у полон, хто гибів по німецьких таборах, мучився, виборюючи свою честь, свою совість, право дивитися людям у очі. Падлюки недовго сиділи по таборах. Вони пішли у власівці, бандерівці, поліцаї. Мине час, і люди зрозуміють це. Але, мабуть, ніколи і ніхто не зможе зрозуміти мене, повірити мені. Хай буде проклятий той, хто безневинно згноїв мого батька, хто поклав і на мене тавро потенційного злочинця, зрадника, хто роками виховував у нас недовіру до самих себе. А хіба я один такий? Скільки людей опинились у діпістських тенетах. Тих людей, що пройшли крізь пекло фашистської каторги. Хіба всі вони винні? Хіба всі вони шукали тої долі вигнанців? Ні, не шукали і не просили. Непрошена, гірка спіткала їх доля».