Ранкова прохолода не освіжала. Ні духмяні пахощі лип, ні густий терпкуватий аромат хвої, ні тонкий запах трав — ніщо не полегшувало серця.
Невеликий, розташований на штучній терасі парк підпирала повита плющем кам'яна стіна. Під нею лежав вимощений квадратними плитами двір. А далі, немов по східцях, спускалися до гірського потоку довгасті приземкуваті будівлі. Вся територія замка обнесена високим муром, за яким чорно-зеленою стіною вставав віковий незайманий ліс. Праворуч над замком нависали круті рудуваті скелі. Над ними збиралися клапті білого туману, що повагом піднімався з долини. Ліворуч, ген по долині, лежав оповитий вранішньою сутінню ще сонний Зальцкаммергут.
Крайніченко дивився на гори, що синіли за містечком. Шукав там гостру скелю, на якій була могила кубанця. Та, мабуть, вона ховалася десь за вершинами гір, бо він не знаходив її. Дивно, але це трохи заспокоїло. Федір вийняв сигарету, припалив і глибоко затягнувся. Потім сів на вологий камінь на краю стіни. Внизу, гупаючи кованими черевиками, пройшов караул. Мінялись вартові на вежах замка. «Кого вони тут стережуть? Тих рицарів на портретах чи, може, тевтонський дух, щоб, бува, не розвіявся? А може, мене?» Гіркота залила душу. Похилив голову, зітхнув важко. На екрані пам'яті сплило обличчя дружини: мов жива, в очах невисловлене питання, на вустах сумна усмішка. Вона ніби хотіла спитати і не могла — розуміла все… Так вона дивилась на нього у той літній ранок сорок першого, коли ішов на фронт. Павлик підбіг, простягнув рученята…
Різкий, самовдоволений сміх долетів від замка, і видіння враз розпалося. Гіркота, біль, туга стисли серце розпеченим обручем. То сміялася Патріція. Він пізнав її одразу. Ще не чув у її голосі таких соковитих, вдоволених, переможних інтонацій.
— Вчора я був зовсім п'яний, коли не розгледів такої чарівної жінки, — голос хрипкий, несвіжий з похмілля.
Пат знову розсипала самовдоволений сміх. Він покотився між деревами парку і зірвався з стіни на нижній двір. Солдати і караульний начальник позадирали голови. Сонні обличчя прояснилися, ожили. Пат підбігла і нерішуче зупинилася у Федора за спиною, ніби згадала щось. Він не оглядався.
— Доброго ранку, Тед.
Крайніченко кивнув головою.
— Торнау, ідіть сюди. Погляньте, який пейзаж. Швейцарія! — У Пат був чудовий настрій.
Федір крадькома поглянув на неї. Кофтинка наопашки, замість спідниці — тугі габардинові штанці. Стан тонкий, у рухах якась солодка притомленість, а очі жадібно вбирають у себе ранкову прозорість. Помітила внизу солдатів. Привітно махнула їм рукою. Ті загули у відповідь. Караульний гаркнув на них. Пат кокетливо засміялася і знову махнула рукою. Солдати йшли до казарми, оглядалися, щось кричали їй. А вона стояла на самому краєчку стіни і заливалася сміхом. Підійшов Хорст. Обмацав очима її ладну постать.
— Ні, вчора ви були не такою. Я неодмінно запам'ятав би вас, навіть якби був мертвий.
— Зате ви справили на мене вчора приємне враження.
— Чому так?
— Ви мовчали, не говорили компліментів, — вона розсміялась. — Не ображайтесь. Ви такий молодий.
— Молодість — не вада, — промовив він тоном бувалого ловеласа. — Одна жінка казала мені, що їй саме це в мені подобається. Слухайте, Пат, а чому я ніколи не зустрічав вас раніше?
— Не знаю, може, ви часто буваєте такий, як учора, — вона різко повернулася на носках і тепер стояла спиною до урвища.
— Одійдіть, будь ласка, від краю, — попросив Хорст.
— А що? Я люблю відчувати край. Небезпека бадьорить, не дає запліснявіти, — вона промовила ті слова хвалькувато, блиснула на Торнау гострим оком, але від краю відступила.
— Ви фатальна жінка, — Хорст не зводив з неї очей. Був певен, що рибка вже клюнула на гачок. Жінки ніколи не залишали без відповіді його увагу.
— Всі ми так чи інакше фаталісти, — промовила Пат, ніби ненароком глянувши на Крайніченка.
— Не згоден, — Федір встав. — Людина може попасти у фатальні обставини. Однак фатум і безсилля — різні речі.
— Наді мною певний час тяжіло щось фатальне, — Хорст зірвав лист волоського горіха, розтер його між долонями і втягнув ніздрями різкий кислуватий запах. — Але попри всяке бахвальство скажу: тоді мені було якось цікавіше, ніж тепер. Ви дуже правильно висловилися щодо плісняви. Вона проникає в людину, як тільки та потрапляє в заводь. Викине отак з бистрини, і починаєш день за днем гнити. Ніби і живеш, а ні, пліснявієш душею. Фатальність. Ну, хіба оцей листок не загинув фатально? Я взяв і розтер його. А мене хтось інший розітре.