Петро вже другий тиждень не брав до рук гітари. Ходив сумний, зажурений. Андрій знав: коли ще день-другий не буде відповіді, Петро нап'ється і тоді почне бешкетувати, наробить дурниць. Минулого разу побив коменданта блока, а потім два тижні відсидів у карцері. Андрієві шкода було дивитися на друга. Туга їла Петра поїдом.
— Заграй, Петре, — Андрій сів на койку до Савинова.
— Не хочеться, — відповів той, дивлячись повз нього засмученими очима.
— Ти знаєш, я теж колись пробував, — сказав Андрій, знімаючи з стіни гітару, — але, мабуть, як хисту нема, то краще й не братися.
Він торкнув пальцями струни. Гітара одізвалась жалібним дзвоном.
— Облиш, — скривився Петро, ніби той звук шарпнув його за серце. Та Андрій спробував ще раз. Пальці підкорялись неохоче.
— Ти знаєш цю пісню?
— «Ой у полі озеречко»?
— Знаю.
— Батько любив її співати…
Рипнули двері. На порозі, похитуючись, стояв комендант блока. Вже зранку він був напідпитку. Блимав маленькими очицями і витирав п'ятірнею спітнілу лисину.
— Знову похоронної правите. Давай «Маленьку Манон». Вирви серце, розбий! Чари з уст її пий! О моя незрівнянна Манон… — гугнявив він мотив модного танго. — Ну, давай разом. Майне кляйне Манон… — Комендант обняв хлопця за плечі.
— Я не знаю цієї пісні, — Андрій струсив з плеча його руку і одійшов до вікна.
— Не знаєш? От темнота… Що ж ти знаєш?
До кімнати слідом за комендантом зайшло чоловік з п'ятнадцять хлопців… Хтось із них, ховаючись за спини товаришів, крикнув:
— Ей, коли почнуться заняття?
— Коли додому відправите?
— Якого дідька ми тут чекаємо?
— З нудьги повіситися можна!
— Нудьгуєте? Ідіть в «Сен-Готард». Там весело. У герлс такі ніжки. А примадонна, ух! Пальчики оближете. Там такі форми…
— Нічого нас туди посилати! Додому відправляйте!
— Та що ви його питаєте. Він же п'яний, як ніч! — схопився з ліжка Петро.
— Я п'яний? Ну, ну… Ти мені дивись, а то знов у карцер сядеш.
— Іди ти… — Петро наїжився, але Андрій вчасно відтяг його до вікна. — Свиня, — цідив крізь зуби Савинов.
— Ви ось що скажіть, — звернувся до коменданта блока Андрій. — Коли ви думаєте розпочинати заняття? Чи, може, начальство вже забуло про свої обіцянки?
— Заняття? Це можна хоч зараз. Ось ти відповідай, як в автомобільному моторі називається ця штука, ну, як її?..
— Котра зігнута, як у чорта роги, і крутиться мов навіжена, — підказав хтось із хлопців.
— О, о… вона, — п'яно зрадів комендант.
— Колінчатий вал, гер професор, — розсміявся йому в очі хлопчина.
— А ти звідки знаєш?
— Моя ж бабуня верхи на ньому на базар їздили.
— А ще хоче вчитися. Ти й так усе знаєш, — комендант спробував вислизнути з кімнати, але його не випустили.
— Скажіть відверто, навіщо нас тут тримають?
— Звертайтесь до начальства.
— А й справді, ходімо, хлопці! — запропонував хтось згарячу.
— Куди поспішаєте, глупаки! — підвищив голос комендант блока. — Встигнете. Питання вирішується.
— Де?
— У Москві, — комендантові, нарешті, пощастило вискочити в двері.
— Бреше він, — кинув йому вслід Петро.
— Чому бреше? Адже наш лист, мабуть, уже там. Комендант табору запевняв, що того ж дня відіслали.
— Всі вони тут одна зграя. Я вчора у Пермякова спитав, так він мене Сибіром страхати почав. Каже, всіх вас, як тільки повернетесь, — етапом у Сибір.
— А я Сибири, Сибири не страшуся. Сибирь ведь тоже русская земля, — вигукнув з порога Ігор Капара.
Його високий збуджений голос враз висік тишу.
— Перемога! Перемога! Хлопці, кричіть ура! Лист прийшов! Своїми очима бачив!
— Звідки? — хриплим від хвилювання голосом запитав Андрій.
— З Парижа! Із сургучними печатками! — Ігор не міг стримати радості. — Ну, тепер усе-е! Через місяць ми вдома. Уявляєте: я в Одесі, сходжу по трапу…
— Не кажи «гоп», — промовив Микола Добривечір. Він зайшов до кімнати разом і Ігорем і став у дверях, насуплений, похмурий.
— Ти, Миколо, завжди зі своїм «гоп». Ти ж сам бачив листа. Скажи, бачив?
— Бачив, — зітхнув полтавчанин. — Тільки от що в тому листі, невідомо. Ви, хлопці, ідіть собі… не дуже зважайте на його телячу радість, — Микола кивнув на Ігоря. — Поки що нема чого радіти, ідіть.