Холодний пронизливий вітер зігнав Андрія з «Баварії». Щоб хоч трохи зігрітися, він побіг. Хвилин за п'ятнадцять опинився біля Остбангофа. Іти через вокзал не ризикнув — можна напоротись на патруль табірної поліції. А попадеш до рук тих шулік, добра не жди. Та й Пацюк не погладить по голові. Давно гострить зуби. А тут такий привід — спіймали в місті в недозволений час. Хлопець попрямував до автобусної зупинки. «Проїду зайцем». Але не встиг він увійти до скверу, як мусив причаїтися за деревом — від Остбангофа ішов патруль. На Берг-ам-Ляймі в табірній поліції були переважно бандерівці. Вже не одному переміщеному із трудового-пересильного ці зарізяки повідбивали хрипи. Вони були злі на «пересильників» — вважали їх комуністами і називали не інакше, як «червонопузі». Це все за те, що в трудовий пересильний ішли добровільно і саме ті, хто хотів якнайшвидше потрапити додому. У бандерівців була страшенна ненависть до «чистеньких», як вони називали всіх тих, у кого була чистою совість. Вони не могли того простити людям, бо у самих руки були по лікті в крові.
На Ляймі бандерівці прибрали до рук не тільки поліцію. В табірному кооперативі сидів їхній «фюрер», пан Кислицький. Цей дідуган уже не раз виступав перед хлопцями з палкими «душеспасенними» промовами, агітував не повертатися на батьківщину, брехав таке про радянський лад і нові післявоєнні порядки, що й купи не держалося. Але коли людину сто разів назвати свинею, то на сто перший — вона хрюкати почне. Мабуть, за цим принципом і діяли агітатори. Бандерівська поліція тримала табірників під постійним страхом. Над «червонопузими» чинилась дика розправа. В таборі ще не наважувались убивати, проте за його мурами люди зникали без сліду. Так було з інженером Буковим, з капітаном Закревським і лікарем Сологубом. Усі троє писали листи в Берлін до Радянського командування. Їхні трупи знайшли у різних місцях. Та почерк видав убивцю. Ним був начальник поліції, колишній капо концтабору Дахау Венцель. Він стріляв у потилицю. Люди принишкли і, коли Венцель проходив табором, одвертали очі, але ніхто не наважувався протестувати чи заявити про свою підозру американському комендантові. Розуміли, що все це робиться не без його благословення. Венцель залишився начальником поліції і після того, як «мілітарі поліс», мабуть, не погодивши своїх дій з «Сі-Ай-Сі», викрила його як убивцю тисяч людей в ревірі Дахау. Комусь було потрібно зам'яти і цю справу.
Андрій визирнув з-за дерева і одразу ж заховався. В одному з патрулів віп упізнав Шпиня. Після першої зустрічі Андрій більше не бачив його в таборі. Однак знав, що Грицькові краще не попадатись на очі. Шпинь пригадає йому все: і Грац, і Дахау, і Ебензе. За все разом відплатить. Грицько з напарником пройшли до ресторану. Коли за ними зачинились двері, Андрій плигнув у провулок до залізничного насипу. Маючи намір обійти вокзал, поза поштою взяв ліворуч і попрямував до товарної станції.
Згодом видерся на насип. Від Осгбапгофа, прорізаючи темряву лезом прожектора, важко сунув експрес. Він набирав швидкість. Андрій зупинився. Думка, що схвилювала його там, на «Баварії», враз прояснилася. «Тікати. Зараз, не відкладаючи. Скочити на підніжку — і на ранок у Нюрнберзі, а там видно буде…» Прогримів паровоз, майнув поштовий вагон, побігли кадрики освітлених вікон. Якась невідома сила кинула хлопця до вагона. Вчепився руками за поручні. Ноги заплутались, втратили землю. Підтягся на руках, піймав коліном кований східець. Вітер зашумів у вухах, пройняв сердитим свистом паровозний гудок. Чи то від холоду, чи, може, від нервового збудження цокотіли зуби. Андрій сів на східці. «А як же хлопці?» Від тої думки на душі стало недобре. Ніби обікрав кого чи зрадив… «Вони не знатимуть, куди я подівся… Нічого, аби дістатися до Нюрнберга, а там може і хлопцям якось допоможу». За спиною клацнули двері. Хвиля теплого повітря вдарила в шию. Андрій озирнувся.
— Геть звідси! — заревів кондуктор і замахнувся.
Андрій повис на поручні.
— Стрибай! — прапорцем боляче вдарив по пальцях.
— Дозвольте, пане. Мені тільки до Нюрнберга, — спробував умовити хлопець.
— Ферфлюхтер гунд! Геть! — кондуктор ударив ногою.
Хлопець відхилився на витягнуті руки, гойднувся на поручнях і щосили відштовхнувся. Земля шарпнула за ноги, підкинула вгору, і він покотився під укіс. Коли підвівся, ешелон уже блимав червоним вогником останнього вагона.
— От погань, — вилаявся Андрій, розтираючи забитий лікоть. — Добре, що хоч у траву впав. Тварюка! Ні жалю, ні серця…
Виліз на насип і пішов колією назад. Товарна станція була хвилин за двадцять ходу. «Недалеко прокатався.» Наддав ходи — осіння ніч обнімала холодом.