Федір насторожився.
— Цікаво. Може, скажете для чого?
— Про делікатні справи містер Керк воліє говорити сам. Просив попередити, що завтра пранці завітає до вас, — Дайн хизувався своєю обізнаністю. — Але, звичайно, дещо можу сказати і я. Завтра ви виступите нібито як представник радянської комісії по репатріації у замку Торнау. Треба зробити так, щоб переміщенці відмовилися повертатися додому.
— Це все?
— Вам мало? — Тепер Дайн реготав щиро. — Раджу вам — не думайте про більше. Моліть бога, щоб Всевишній допоміг вам виконати хоча б це.
— Ну що ж, постараюсь це зробити гак, щоб містер Керк був задоволений. Дякую і вам, пане Рябчук. Вибачаюсь, але вже пізно. Час відпочивати.
Дайн підвівся з крісла, поставив на тумбочку склянку з содовою і попрямував до виходу.
— Не дуже ввічливо, зате відверто, — буркнув, прямуючи до дверей. — На добраніч, пане Крайніченко. Радий, що ви вже дещо зрозуміли. Щиро зичу вам успіху.
Федір клацнув вимикачем, світло в кімнаті погасло. В отворі дверей постать Рябчука нараз перетворилась на плоский силует.
Крайніченко повернув у замку ключ і підійшов до ліжка, однак спати і не думав. Знайшов на тумбочці запальничку, припалив сигарету і довго дивився на червону цятку вогника. Потім підійшов до вікна. Тут було більше повітря і вільніше думалось. А подумати Крайніченкові було про що. Минуло лише дві доби, як він повернувся до Мюнхена. Події на березі Топліцзее несподівано розв'язали йому руки. Керк, здається, повірив у його «лояльність» і навіть не запакував знову на віллу. Тут, в «Сен-Готарді», він користується деякою свободою. «Ну що ж, це непогано, нехай і далі думає, що прибрав мене до рук. А тим часом я зв'яжуся з представниками комісії».
Приїзд радянських офіцерів до Мюнхена значно полегшував виконання тих планів, які Крайніченко таємно виношував з перших днів перебування на віллі. Після Зальцкаммергута він ще раз пересвідчився, що американська розвідка не знає, де заховано архів. Таємницю озера Топліцзее будь-що треба передати своїм. Слідчий у особливо важливих справах мюнхенського гестапо Густав Кьоніг сказав правду — у тих ящиках картотека східної агентури фашистської розвідки. Заради якихось фальшивих грошей американці не возилися б стільки часу. Нарешті випала нагода позбутися нелегкої долі охоронця затопленого архіву. Здається, настав час подбати і про своє повернення додому. Наклеп, провокація, фальшивка здатні розчавити людину тільки тоді, коли вона сидить склавши руки і не пробує спростувати всі оті вигадки. Кінець кінцем, не може того бути, щоб неправда задушила правду.
«Треба піти до «Континенталю» зараз, не відкладаючи. Вранці приїде Керк, і тоді вже не буде такої можливості. Треба діяти негайно. Але як? Андрій розповідав, що біля «Континенталю» його затримала табірна поліція. Виходить, потикатися туди самому не слід, мабуть, ті гицелі і тепер чатують там на переміщенців. Ні. Спочатку — все зважити до найменших дрібниць. Потрапити в лабети бандерівських посіпак, та ще за таких обставин, безглуздя. Ризикувати не можна. Керк запакує так, що не тільки комісії, світа білого не побачиш. Треба діяти розумно. Насамперед у Керка і Дайна не повинно виникнути і тіні підозри. Але ж як? Як все те зробити?»
Крайніченко зламав сигарету і жбурнув її за вікно. Завжди виникає оте прокляте: «Як?» Він знову закурив, міряючи нервовими кроками кімнату. Стільки часу його тримали за мурами вілли, потім Шульце і Патріція не відпускали ні на крок. Він не мав змоги навіть на годину вирватись з-під нагляду. І ось, коли цей нагляд, нарешті, послабився — не може придумати, як зв'язатися з офіцерами радянської комісії.
Несподівано згадалася розмова з Андрієм і те, як радив йому звернутися по допомогу до Тегарта. Згадка про Вольфа народила думку, від якої серце затріпотіло у грудях давно не знаною радістю.
«Старина Вольф! Друже вірний, ти як ніхто інший можеш мені допомогти». Крайніченко не міг простити собі, що це не спало йому на думку, коли розмовляв з Андрієм. А тепер, як хлопець пішов, усе значно ускладнюється. Треба шукати способу непомітно вибратись із «Сен-Готарду». А це майже неможливо.
Федір сперся на підвіконня, заглядаючи у бетонований колодязь чорного двору. Біля дверей, що вели на кухню ресторану, розвантажувалась крита брезентом машина. Шофер виймав з кузова кошики з картоплею і відносив їх на кухню. Коли він зникав за дверима, машина залишалась без догляду. Двір зяяв пусткою, лише вгорі, десь на рівні п'ятого поверху, блимали жовті плями вікон.
«Досить сховатись он за тими ящиками, що у безладді звалені під стіною, і ніхто тебе не помітить. А як тільки шофер сяде в кабіну — стрибнути у кузов. Машина вивезе на вулицю, а там…»