— Він поїхав додому з партією радянських військовополонених, що прийшли до Мюнхена разом з нами. Ми згадували про тебе. Макс розумний і щирий товариш.
— Спасибі, Вольфе. Це ти порадував мене. Ну, бувай здоров. Вже час мені.
— Зажди. Тут до нас увечері заходив Андре. Про тебе він говорив якось непевно, але тепер я розумію його. Він просто не все знає. Хлопець теж просив мене піти до «Континенталю». Навіть листа залишив. Ти зажди, я зараз винесу його, почитаєш, можливо, в ньому є щось і про тебе. Згарячу хлопець і наплутати міг.
Незабаром Тегарт повернувся з папірцем у руках. Федір розгорнув його і, підійшовши ближче до вікна, прочитав:
«Товариші! Тієї ночі, коли ви прибули у Мюнхен, американці вивезли наш табір із Ляйму. Близько півтори тисячі юнаків заховали од вас у замку Торнау поблизу Зальцкаммергута. Нас обдурюють, залякують, агітують їхати куди завгодно, тільки не додому. Я спробував пробитись до вас у «Континенталь» і ледве не поплатився за те життям. Повертаюсь до табору з надією, що ви скоро приїдете туди. Поспішайте, товариші! Просимо вас, як братів рідних. Не дайте загинути! Допоможіть повернутись на Батьківщину.
Андрій Гаркуша».
— Ні, Вольфе, тут усе правильно сказано…
Вони попрощалися коло хвіртки. Старий Вольф ще довго стояв біля паркана, спершись на штахети, а коли повернув до будинку, на порозі його зустрів Віллі. Кліпаючи сонними очицями, хлопчина запитав:
— Тату, хто це приходив?
— Клаус…
— Хто? — не розібрав спросоння Віллі.
— Клаус Штьортебеккер. Не чув про такого?
Вольф обняв сина за худі плечі і повів до кімнати.
— Іди лягай спати.
— А хто він такий, Клаус?
Вольф сів на ліжко поруч із сином і замислився.
— Він був корсаром. Гроза багатіїв і надія бідняків, його боялась навіть королева Данії і Норвегії — Маргарита.
Сон у Віллі неначе хто рукою зняв. Він дивився на батька зачудованими очима.
— Розказуй, тату, розказуй.
— Їх називали «Справедливими». Вони були безстрашні і великодушні, добре знали, що таке — бойова дружба. Коли Клауса засудили до страти, він, бажаючи врятувати своїх товаришів, поставив перед суддями таку умову: «Я берусь після того, як мені зітнуть голову, пробігти вздовж шеренги моїх побратимів. І всі ті, кого я помину, мають бути звільнені».
Гамбургський суддя Симон Утрехтський дав згоду. Після удару сокири Клаус піднявся з плахи і побіг. Підступний суддя кинув йому під ноги колоду. Падаючи, Клаус вчепився йому в горло і задушив на смерть.
Старий замовк. Над горами зіп'явся місяць і заглядав у вікно, але Віллі не помічав його. Він дивився на батька, у його чисті, глибокі і теплі очі.
Перевалюючись на вибоях дороги, машина спускалася вздовж камінної стіни до нижньої брами. Федір Крайніченко виглянув у вікно. Сіре громаддя замку Торнау звисало над дорогою, мов велетенський хижий птах. Федір знав, що з вікна замку за ними стежить Керк. Він рано-вранці прибув у готель і довго напучував Федора, як слід поводитися з діпістами. «Ви повинні зробити все, щоб ці хлопчаки забули навіть думати про повернення до червоної Росії. Від того, як вам пощастить виконати це завдання, залежить ваше майбутнє. Більше того. Я буду відвертим — на карті ваше життя».
Федір знав про це і раніше. П'ять років смерть стереже його за кожним рогом, а звикнути до її пекельної усмішки несила. Крайніченко розстебнув комір. Щось здавило йому горло, ніби зашморгнулась на шиї петля. Страшенно не хотілося помирати саме тепер, коли знайдено вихід. «Вольф, мабуть уже в «Континенталі», обіцяв піти зранку».
За брамою їх оточила галаслива юрба діпістів. Вони зазирали у вікна, щось кричали, погрожували.
— Виходить, продали на цей раз союзнички!
— Хіба їм можна вірити?
— Спекулянти, деруть за живе і мертве!
— Запрошували люди у квітучі краї, так ні, не поїхав, йолоп!
— Тепер поїдеш! Запакують у вагончики і повезуть…
— Знатимеш, де Макар телят пасе!
— Більшовики не ісусики — не простять!
— Продали янкі демократію.
— Тепер каюк!
«Хтось добре їх підкрутив, — подумав Крайніченко. — Ще й підпоїли, мабуть…» Дайн-Рябчук ніби прочитав його думки, штовхнув ліктем під бік, запитав:
— Ну, як?
Федір не відповів, його увагу прикував натовп, що хвилювався за шеренгою табірної поліції.
Машина вислизнула з юрби і підкотила до дверей комендатури. Поліцаї відтерли натовп, відігнали од машини Дайнових «статистів». На ганку гостей зустрів комендант табору. Маленький, плюгавий, він вклонився Дайну і, повернувшись до Федора, сказав: