Якусь мить Кьоніг дивився на Хорста так, ніби вперше бачив його. Потім підійшов і мовчки вдарив в обличчя. Хорст відлетів у куток.
— Це що? Найсильніший аргумент слідства, чи як? — витираючи розбитого носа, їдко запитав Хорст.
— Замовкни, щеня! — вибухнув роздратуванням Кьоніг. — Нас не цікавлять ні твої аргументи, ні твої зізнання. Політичні жорна розчавлять тебе, як слимака! Ти ще проситимеш бога, щоб він послав тобі смерть. Навіки забудеш твій зухвалий тон! На власній шкурі писатимеш свої зізнання!
— Ні, гер гауптман, помиляєтесь. Я вам потрібен живий. Хто ж даватиме свідчення на процесі, який ви так широко рекламуєте? Мене вчили поважати слідство. Але, як видно, в гестапо зібрали самих ідіотів…
Тримаючись за стіну, Хорст піднявся з підлоги. В грудях його клекотала ненависть. Відчайдушна рішучість запеклася в глибині застиглих, немов памороззю вкритих зіниць. Обезкровились, перетворились на сухий пергамент губи. Глибокі рівчаки лягли між чорними бровами.
— Ви будете поводитись зі мною чемно і більше пальцем, — чуєте? — пальцем не зачепите мене! Честю присягаюсь, ви зробите це, Кьоніг! Інакше… На фронт! Солдатом! У саме пекло! Здається, так сказав барон фон Дітц! А якщо він відступиться од своїх слів, я сам перегризу вам горло!
Хорст несподівано кинувся до Кьоніга, звалив його з ніг. Пальці арештованого, немов сталевий обруч, стисли жилаву шию слідчого. Той звивався, хрипів. Піна котилася йому з рота, дико поверталися розідрані страхом очі.
Раптом щось важке хряснуло по голові Хорста. Він похитнувся і полетів кудись у чорну безвість.
Отямився від холодної води, яку лили йому на голову. Очей не розплющував — вирішив трохи відпочити. Але обдурити гестапівців не вдалося.
— Оклигав уже?
— Вставай, негіднику…
Голоси були знайомі. Він чув їх, коли його минулого разу били гумовою палицею.
— Приведіть його до пам'яті, та так, щоб більше не кидався на людей, — сказав десь поруч Кьоніг.
«Шкода, що я не встиг задавити його», — майнуло в голові Хорста. Торнау били мовчки, методично, із знанням справи. Мов подушку, перекидали з кулака на кулак. З кожним ударом у Хорста наростала дика злоба. Вона попелила серце, туманила мозок. Зносити катування в нього не стало сили. Вибравши момент, він, як бульдог, мертвою хваткою уп'явся в руку свого ката і не розвів щелепи, аж поки не відчув у роті солонкуватий смак крові. Здоровенний есесівець дзигою крутився на місці і тоненько, по-жіночому верещав.
— А-а-га-а, болить — Хорст стояв посеред кімнати і реготав. Від сміху і збудження його хапали корчі.
Підскочив Кьоніг, збив його з ніг, але Хорст не переставав сміятися. Троє гестапівців били його ногами, а він нестримно реготав. Раптом Хорста щось ніби підкинуло з землі. Шугнув під ноги Кьоніга, перекинув його через себе і скочив на стіл. Загарчав, загавкав, почав жбурляти паперами, листівками, пачками банкнотів, виробляючи на столі щось неймовірне. Кьоніг вихопив парабелум і шпарнув двічі повз його вуха. Хорст ніби й не чув пострілів. Задираючи догори ноги, він марширував на столі, немов на плац-параді. З горла йому летіли дикі крики: «Дойчланд, Дойчланд, юбер аллес…» Несподівано витягнувся в нитку, викинув уперед руку і якось хрипло, по-звірячому ревнув: «Хайль Гітлер!» Захитався і беркицьнув на підлогу. Схопився, сів, захихикав.
— Ви свині, панове! Адольф Гітлер мій єдиний сни, а ви його не любите. Не прикидайтесь, ви хочете його отруїти. Але я вас всіх… На фронт! У солдати! В саме пекло! Ух, мерзотники! Ось я вам…
Хорст зірвався і затупотів на есесівців, немов на шкодливих дітей.
— Ти що, здурів? — дурикувато вирячивши на Хорста очі, вигукнув укушений. Але Торнау ніби й не чув його слів.
— Ти в мене хороша, я не битиму тебе. Ми підемо з тобою гуляти. Ти хочеш до бару, чи ресторан тобі більше подобається? — Хорст підійшов до есесівця і несподівано поцілував його в щоку.
Кьоніг отямився раніше за інших: кинувся на арештованого ззаду і обхопив руками.
— В'яжіть! — закричав на есесівців. — Не бачите, він з глузду з'їхав!
Хорста зв'язали. Він не пручався, тихенько співав собі колискову.
РОЗДІЛ IV
«ARBEIT MACHT FREI»
Поїзд зупинився біля невеличкої станції з короткою назвою Дахау. За нею в мокрому золоті дерев ховались яскраво пофарбовані будиночки. Ніби намальовані на тлі сірого неба, над ними здіймалися готичні шпилі і вежі. Старовинне бюргерське містечко здалося Андрієві якимось несправжнім, іграшковим. Так, ніби діти, сполохані дощем, залишили свої макетики на газоні осіннього парку.