— Можливо.
— Ти все ще не віриш. Росіяни в Польщі, Англія переступила Ла-Манш, американці в Нормандії.
— А ми з тобою за два кроки від крематорію.
— Нерви не витримують?
— Шкода помирати під самий кінець. Наці верещатимуть «хайль» до останнього. І душі наші відлетять у кращий світ он через той димар…
Очі лікаря стали колючими, гнівними. Він різко повернувся до Вольфа.
— Боїшся?
Тегарт осміхнувся. Підійшов до француза і лагідно, немов хлопчика, взяв за худі плечі.
— Я старий дурень, Франсуа. Не звертай уваги. Лірика, меланхолія, чорт знає що робиться в душі. Мені сьогодні стукнув п'ятдесятий…
— І тільки? А я думав усі шістдесят з гаком. Поздоровляю! — Гасконець обома руками вчепився в долоню Вольфа. Французи в такий урочистий день проголошують довжелезні тости, але я коротко: дай тобі боже зустрітися зі мною через десять років. За вино платитиму я, — лікар штовхнув Тегарта в плече і лукаво підморгнув.
— До зустрічі. Оревуар, мон шер. У мене багато роботи.
Біля дверей Вольф зупинився, підняв до плеча кулак, трусонув ним і вийшов.
Андрій натягнув на голову рогожу. Хвилин за п'ять двері рипнули знову. Хтось зайшов до амбулаторії. Грюкнули об підлогу носилки.
— Стомився? — голос лікаря звучав рівно, спокійно.
Санітар не відповів, тільки зітхнув важко, з хрипом видихаючи повітря.
— А Симон де дівся? — запитав лікар.
— Пішов по каву, — глухо відповів санітар.
Важко ступаючи, він підійшов до вікна і прочинив кватирку.
Чисте прохолодне повітря пробилося крізь рогожу до обличчя Андрія, приємно залоскотало шкіру. Санітар, закашлявся. Сухий, глибокий кашель рвав йому груди.
— Випий води і не стій на протязі, — порадив лікар.
— Все одно. Ні так ні сяк нема чим дихати, — ледве вимовив санітар Він затулив долонею рота, але ніяк не міг вгамувати бухикання. — А це що? Знову хтось в ящик проситься? — видихнув він крізь кашель.
— Венцель наказав у третій барак, — почув Андрій густий бас лікаря, і в ту ж мить рогожа над його обличчям піднялася догори.
— Собака, живого місця не лишив, — промовив санітар і опустив рогожу.
Всередині в Андрія все ходило ходором, але жоден м'яз на його збитому, розмальованому синяками обличчі не здригнувся. Знову рипнули двері.
— Кава, панове ескулапи, — почув Андрій голос другого санітара.
Бряжчав котелок, дзенькали кружки, санітари пили каву. Від цих звуків у хлопця звело живіт. Слина зібралася в роті.
— Франце, ти пив коли-небудь натуральну каву?
— Не пам'ятаю, може і пив.
— Ет, що я питаю. Вас, німців, фюрер усе життя годує ерзацами. А от у нас у Брюсселі до окупації завжди була натуральна кава із Конго. Високі такі бляшанки, а зерно, як біб, велике. Змелеш, бувало, і в окріп. Тільки спіниться — одразу знімай. О, каву треба вміти зварити.
— Заткнись, — не зло порадив Франц.
— Ет, що тобі розказувати. Це все одно, що людині без носа розповідати, як пахнуть фіалки. От професор Дервіль мене розуміє. Французи теж люблять добре поїсти.
— Не ятри душу, Симоне. Ти випив свою каву?
— Хіба це кава, мосьє? Помиї, — відповів Симон.
— Забирайте носилки. В третій барак. Там у лівому кутку ще є місце.
— Бери, понесемо, — звернувся Симон до Франца. — Цього вже не схвилює ні кава, ні щось інше.
— Так. Венцель б'є на смерть. Піднімай.
— Важкий, — промовив Симон.
— Мабуть, дуба врізав, — відповів Франц.
Санітари рушили. Злегка погойдуючись, носилки пропливли в двері. Далі був довгий коридор, за ним якісь сходи, потім подвір'я. Про все це Андрій лише здогадувався. З-під рогожі нічого не було видно.
— Ей, цербер, одмикай. Венцель ще одного до тебе прислав, — звернувся до когось Симон.
Але йому не відповіли. Грюкнув замок, і носилки рушили далі. Трупний сморід знову вдарив у ніздрі. Пройшли ще кроків двадцять і зупинилися. Носилки опустилися на підлогу. Андрія взяли попід руки, одтягли вбік і кинули на землю. Санітари вийшли. Настала тиша. Пуста, могильна тиша, від якої до болю дзвеніло у вухах. Хотілося закричати, зірватися на ноги, тікати від жаху, який переповнив усе єство, гострими голками вп'явся у тіло. Хлопець розплющив очі. Темрява густа, мов дьоготь, давила на нього з усіх боків. Коли очі трохи звикли до неї, Андрій розгледів рядами звалені на підлозі людські тла. «98506… Де його тут шукати? Може, він уже мертвий, а може, його тут давно немає, і все це, марно». Думки, одна жахливіша за іншу, шугали в голові, змішувались, переплітались болючими клубками і котилися до серця.