Світало. Непевні тіні блукали по стінах барака, дерлися на стелю і розпливались там у райдужних блисках першого проміння. Андрія розбудили голоси, що долітали з-за дверей. Заскреготів у замку ключ. Хлопець хотів розбудити сусіда, взяв за руку — холодна…
— Встати!
До барака зайшли четверо. Попереду худий комендант, поблискуючи скельцем монокля, задерикувато випинав підбиті ватою груди, за ним якийсь широкий пан у цивільному плащі і м'якому тірольському капелюсі затуляв хусточкою носа, далі — Франсуа Дервіль і Венцель. Андрій підвівся і тут же пожалкував, що зробив це. Очі лікаря не схвалювали його вчинку. Люди підводилися поволі, важко розгинаючи спини, підтримуючи один одного. Тих, які ще мали сили стояти на ногах, було небагато — чоловік п'ятнадцять. Решта лежали нерухомо. Венцель кинувся було піднімати їх палицею, але комендант зупинив його.
— Облиште. Дайте їм спокійно вмерти.
Капо вгамувався.
— Тут, гер професор, безнадійно хворі — рак, гангрена, сухоти. Ми не маємо змоги лікувати їх… — сумно промовив Дервіль.
— У нас не санаторій, — обірвав його комендант.
Пан у цивільному кивнув головою. Не можна було зрозуміти, з чим він погоджується — з словами лікаря чи з реплікою коменданта.
— Тут усе до ваших послуг, гер професор, — комендант поправив монокля, — вибирайте…
Професор і комендант пройшли в кінець барака. Здавалося, ніхто із в'язнів не привернув їхньої уваги. Проте, коли вони зупинилися, комендант поманив пальцем капо. Венцель підбіг і витягнувся перед начальством. Професор показав пальцем на Андрія, потім ще на когось, ще… Хлопцеві задерев'яніли губи, спиною немов прокотився холодний їжак. «Влип, і сам же винуватий. Чого підскочив?..» Він дивився на грубе, вилицювате обличчя професора і не міг зрозуміти, якого кольору в нього очі. Якесь внутрішнє почуття нашіптувало йому, що цей пан у тірольському капелюсі приніс із собою біду, хлопець тільки не знав, коли вона впаде на нього.
— Всі, на кого вказав гер професор, два кроки вперед! — гаркнув Венцель.
Вийшли п'ять чоловік. Андрій стояв у нерішучості — іти чи ні. Може, не на нього показував палець.
— Я тобі продму вуха! — кулак капо, немов залізний, врізався в зуби.
Андрій упав.
— Вставай! — кований чобіт ковзнув по ребрах.
Андрій підвівся. Прямо перед ним стояв професор.
«А очі в нього зовсім безбарвні», — майнула недоречна думка.
— Прошу, гер професор, на свіже повітря, — комендант усміхнувся і вишуканим жестом, ніби це було не в бараці для смертників, а десь в аристократичному салоні, запросив до виходу.
— Перепрошую, гер комендант, куди їх? — пролепетав Венцель.
— Переведіть кудись в інше місце, вони знадобляться тільки надвечір.
— Яволь! — гаркнув капо.
Начальство вийшло.
— Що тепер з ними робити? — звернувся Венцель до лікаря. — Чорт мене потягнув за язик. У бараках жодного вільного місця.
— Залиш тут, а ввечері одведеш куди скажуть, — порадив француз.
— А наказ коменданта?
— То роби як знаєш, — Дервіль попрямував до дверей.
— Слухай, а в твоїй амбулаторії?
Лікар знизав плечима.
— Забирай, там видно буде.
— Ідіть за ним, ну! — палиця капо запрацювала знову.
Андрій оглянувся в куток, де лежав мертвий Карпенко. «Кутасов Аркадій Семенович. Лейтенант Кутасов». У дверях знову зустрівся з очима лікаря. Француз дивився на нього з сумом, неначе проводжав в останню путь. У хлопця обірвалося серце. «Невже кінець?» Вранішнє сонце засліпило очі, висікло з них скупі сльози. Осінній вітерець обгорнув тіло приємною прохолодою. Він приносин із собою духмяні пахощі лісу, гіркуватий аромат полину, прілого листя і осінніх квітів.