Невідомо звідки біля вагона з'явився майстер — старий сивий чоловік з пильними розумними очима під товстими скельцями окулярів. Цивільний мішкуватий костюм робив його схожим на білу ворону серед смугастих роб в'язнів. Майстер мовчки відштовхнув поліцая. Оглянув ящик, подав комусь лома, показав, що робити, потім підняв догори руки і старечим тенорком задьористо вигукнув:
— І-і-і… ох!
Ящик влетів у вагон. Старий глянув на поліцая і постукав себе по лобі.
— Мені не треба трупи, мені потрібна робота, пуста твоя голова, — майстер зняв окуляри і, протираючи їх великою, мов рушник, хусточкою, пішов геть.
Години за три вагони були повні. На дверях повісили пломби. Варта зайняла свої місця. Чекаючи, поки паровоз подасть новий порожній состав, гефтлінги відпочивали. Хлопці одійшли і посідали в затінку біля муру. Прохолодна штукатурка приємно освіжала спину. Андрій згадав бородатого солдата. Власне, він думав про нього весь час після розмови з Миколою.
— Ти питав, як звали бородатого…
— А ти хіба знаєш?
— Петром Родіоновичем його звали. Я, браток, багато дечого знаю. Знаю, наприклад, хто на нього в гестапо доніс.
— Знаєш і мовчиш, — стрепенувся Микола.
— А по-твоєму, я кричати повинен. Тут, розумієш, витримка потрібна.
— Ну, то мовчи, як ти такий конспіратор.
— От бачиш, ти вже й розсердився.
— Я не серджусь.
До пакгауза паровоз підкотив порожні вагони. Гефтлінги знову взялися до роботи. Час тягнувся нестерпно довго. Здавалося, роботі не буде кінця. Та ось, нарешті, сонце зависло над лісом величезною рожевою кулею.
— Кінчай роботу! Шикуйсь! — закричали поліцаї.
Стомлені люди ставали в колону. Хлопці опинилися позаду.
— Рівняйсь! Струнко! Кроком руш!
Колона в'яло виповзла з пакгауза. На ходу до неї прилипали групи, що виходили з цехів. Несподівано над головами заверещала сирена повітряної тривоги. Десь поблизу загавкали зенітки. В надвечірнє небо понеслись траси крупнокаліберних кулеметів. І там, куди показував вогненний пунктир, хлопці побачили зоряні крила.
— Наші! — одними губами промовив Андрій.
— В окопи! В окопи! — кричали поліцаї і першими стрибали в прорізані вздовж бараків траншеї.
Колона змішалась. Проте в'язні не поспішали ховатися. Задираючи до неба голови, люди з цікавістю розглядали срібні літаки з червоними зірками на крилах.
— Русь… карашо, — схопив Андрія за лікоть зігнутий дугою чоловік і, всміхнувшись, додав: — Гран мерсі, карашо-о…
— В окопи! — надривались поліцаї.
Конвойні вперли в животи куці автомати і стіною рушили на в'язнів.
— Цурюк! Цурюк! Ферфлюхтер швайн!
Люди стрибали в траншеї. Раптом десь зовсім близько рвонула перша бомба. Здригнулась земля. З вікон блока полетіли шибки. Хлопці скочили в окоп. Земля хитнулась знову, охнула і, одвалюючись від стійок окопу, зашурхотіла по йогах.
— Оце дають прикурити, — радісно шепотів Микола.
— Десь зовсім близько.
Бомби розривалися одна за одною, наповнюючи повітря тупим могутнім гуркотом.
— Ну й садять!
— Куди це вони так клюють?
— Військові склади бомлять. Вони тут, за болотом, — промовив літній чоловік з порізаним зморшками бурим обличчям.
І справді, незабаром над лісом знялася величезна хмара чорного диму. Зенітки ніби скаженіли в безсилій люті. Небо вкрилося рожевими, білими, чорними цятками вибухів, але літаки йшли рівно, ніби не помічали вогню.
— А скільки їх, поглянь — ні кінця ні краю…
— Тепер наші мають на чому літати, це вам не сорок перший.
Крізь чорний дим над лісом проривались язики полум'я. А земля гула й хиталася…
— Давайте, браточки, давайте! — просив хтось поруч, ніби молився.
— Гляди, а то почують.
— І скинуть гостинця прямо на лисину.
— Від своїх і смерть не страшна.
— Ні, під таку музику помирати гріх, — польський акцент сусіда привернув увагу хлопців.
— То правда, по всьому видно, скоро вже…
— Хоча б дожити.
— Доживеш. Чув, наші вже під Варшавою.
— Доживем, тільки не всі, ось… — поляк показав на стінку окопу.
Земля обвалилася з неї, відкриваючи світлий череп. Люди притихли, ніби в окоп заглянула смерть. Помітивши, що Андрій пригнічений, поляк поклав йому на коліно руку.
— Не вішай носа, ти доживеш напевне…
Бомби рвались уже десь далі, літаки пройшли в напрямі Мюнхена. Ще хвилин двадцять сиділи мовчки. Нарешті, сирена сповістила «відбій». Люди почали вилазити з траншеї. Андрій вискочив услід за Миколою.