— Підсобіть, хлопці, — попросив поляк.
Андрій подав руку і раптом помітив номер 99603. Цей номер називав йому Краєв. «Запам'ятай 99603, з ним триматимеш зв'язок».
Удвох з Миколою вони легко витягли гефтлінга з траншеї. «Поговорити з ним зараз? Ні, не тут. Поліцаї, конвой…»
— Шикуйсь!
Андрій не спускав з поляка очей. Той став у колону позаду. Розчинилися залізні ворота.
— Форвертс!
Вийшли на аппельплац. В'язнів відпустили на відпочинок. Прохід між блоками знову заповнили смугасті роби.
— Ти почекай мене в бараці, я зараз, — шепнув Андрій полтавчанинові і пішов слідом за поляком. Скоро він наздогнав його і ніби ненароком торкнув за лікоть. Той повернув до нього голову. — Я маю вам дещо сказати, — тихо промовив Андрій.
— Кажи.
— Тут не зовсім зручно.
— Тоді ходімо он біля тих синьйорів сядемо.
Під стіною про щось крикливо сперечалася купка італійців. Сіли біля них, помовчали. Поляк дістав вирізану з пір'їни зубочистку, поклав її в куточок рота.
— Курити кинув, — усміхнувся Андрієві.
— Мені веліли, щоб я розшукав вас, коли…
— Хто велів?
— Краєв.
— Тодор говорив мені, але не знаю, чи про тебе. Він називав інший номер.
— 99633, так?
— Так.
— Лікар, француз… у ревірі…
— Досить. Карпенка бачив?
— Помер… учора вранці…
— А ти говорив з ним?.
— Говорив. Кутасов Аркадій Семенович…
— Спасибі, хлопче. — Гефтлінг міцно потис Андрієві руку — Ну, мені пора. А ти посидь трохи. Якщо буду потрібен, шукай мене он у тому блоці, третій відсік ліворуч.
Андрій хотів зупинити його, розказати про ранкову зустріч в умивальнику, порадитись, але поляк уже затесався в юрбу, а за якусь мить і зовсім зник між смугастими робами.
Срібна заметіль звуків зірвалася над оркестром, злетіла під стелю, хлюпнула чарівною силою мелодії. у сірі бетонні стіни табірної лазні і враз перетворила їх на сотні казкових екранів, на яких кожен бачив тільки своє.
Андрій стояв у натовпі, прихилившись плечем до стіни, і слухав.
… Шуміли на вітрі високії трави, хвилями котилися за обрій достиглі жита, співав над полями невидимий жайвір, і серце зривалося в лет, мов птаху вирій. І легко було йому в ту мить, і боляче. Десь здалеку чувся знайомий шепіт старої верби. Вона ще в дитинстві розповідала йому ту задумливу казку, і вже повік та казка житиме в серці і будитиме в ньому біль за рідною стороною.
Віхола звуків завмерла, ніби причаїлася десь за улоговинами, за синіми байраками, потонула в зелених дібровах. Зойкнули скрипки і понесли у піднебесся тужливий і трепетний біль.
Сивий чарівник у смугастій робі змахнув паличкою. Казка пропала. Виросли бетонні стіни, важка стеля упала на голови гефтлінгів. П'ятсот чоловік зітхнули разом, наче пробудились від сну. Зірвався грім оплесків. А крізь вікно здивовано заглядала куца труба крематорію.
— «Елегія» Массне… — паличка злетіла над сивою головою.
Хтось торкнув Андрія за плече. Хлопець оглянувся. Вольф поклав палець на зібрані гармошкою губи. Очима показав на оркестр.
— Фрідріх Мюллер. Диригент із світовим ім'ям.
Андрій відчув: штубовий мав сказати щось інше, але не наважився говорити тут. Запитувати не варто. Скаже сам. Мабуть, звістка не дуже смутна — очі у Вольфа чисті. Проте далі спокійно слухати музику хлопець не міг, її чари вже не впливали на нього. Навпаки, все навколо здавалося дивним і безсердечним фарсом. Приречені на смерть слухають «Елегію» Массне. Кому могла спасти на думку така зла насмішка, такий витончений засіб катування людської душі?
Надворі сіявся бридкий осінній дощик. Гефтлінги, накривши голови дзиґликами, розбігалися по бараках.
— Бородатий вернувся, — тихо промовив Вольф.
Серце застрибало хлопцеві в грудях.
— Де він?
— У бараці. Зажди. Передай полякові: Кутасов має номер 85413.
— Що? — від несподіванки хлопець навіть зупинився.
— Номер 85413.
— Добре, передам… — Андрій ледве стримався, щоб не розповісти штубовому про свою ранкову зустріч з тим гадом. Довго говорити з Вольфом тут, серед плацу, на очах у всіх, було небезпечно. «Як-небудь увечері заскочу до нього», — подумав хлопець.
Андрій знайшов поляка в сусідньому блоці.
Довго петляв лабіринтом проходів, поки натрапив на нього. Блок був значно більший за вісімнадцятий барак, триповерхові нари здіймалися під саму стелю. Переказавши полякові номер зрадника, Андрій повернувся в свій барак.
Бородатий спав.
— Не буди, — Микола взяв Андрія за руку. — Сядь.