Обличчя бородатого ніби жовток, залитий кров'ю, ніс загострився, очі провалилися в темні ями, губи спечені, вкриті лускою смаги. Права рука розпухла, на пальцях не вистачає трьох нігтів.
— Стасько знайшов його під стіною барака, лежав непритомний.
Довго сиділи мовчки. Підійшов малий гуцул, сів поруч, прихилив голову до Андрієвого плеча. Всі троє мовчали, мов діти біля ліжка хворого батька. Із свого кутка на них крадькома позирав Шпинь. На серці в нього було самотньо. Грицько ненавидів цих трьох і заздрив їхній дружбі. Щось ріднило їх душі, єднало серця. А його серце костеніло з кожним днем більше. Тупа ненависть, образа й біль поїдом гризли його. А все тому, що доля жорстоко насміялась над ним. Хіба таким він уявляв своє життя в Європі, хіба за цим перся сюди в смердючому вагоні?
Грицько одвернувся до стіни. Нестерпно жаль було себе, свого загубленого життя, нездійснених мрій. Спересердя заскреготів зубами і затих.
Після вечірньої перевірки до вісімнадцятого барака зайшло п'ятеро із сусіднього блока. На них не звернули уваги. Люди вкладалися спати. Гомоніли, перешіптувались, чекаючи відбою. Вольф вийшов із своєї комірчини, щось сказав сивобровому і зник за дверима барака. Гефтлінг ступив крок уперед.
— Товариші! Камарадос! — голос, дзвінкий, металевий, одразу покрив шум.
Люди повисовували із нар голови. Затихли.
— Серед вас причаївся зрадник.
Барак заклекотав гнівом.
— Я назову його, але ніхто не повинен вставати з місця. Ми будемо судити його за законами нашої честі, — сивобровий стояв посеред барака, високий, кремезний, мов скеля.
Запала тиша. Тривожна і напружена, ніби нависла над бараком лавина і ось-ось має впасти.
— Ведіть його!
Мороз тисячею голок вп'явся Андрієві в потилицю. На середину вивели Кутасова. Мов подих вітру пройшов по нарах гомін.
До сивобрового підійшли ще двоє, стали за плечима. Кутасов злякано забігав очима по нарах. Скривився, знітився, щось хотів сказати, але під сповненими ненависті поглядами гефтлінгів зовсім зів'яв, слова йому застрягли в горлі.
— Кутасов Аркадій Семенович обвинувачується в тому, що видав гестапо документи оперативного штабу повстанської організації радянських військовополонених.
— Брехня! Я не винуватий, — скрикнув Кутасов. — Це наклеп, я нікого… нікого не продавав!
— Сто п'ятдесят вісім чоловік завдяки твоїй підлості сидять у бараці смертників, сорок уже розстріляні, замучені, гойдаються на шибениці. Своїми гадючими руками ти милив їм гестапівську вірьовку!
— Я нічого не милив, не продавав… Люди, згляньтесь… Так можна обвинуватити кожного з вас. Де докази? Хто може довести?
— Зв'язковим у Карпенка був ти?
— Я.
— Ти передав гестапо документ штабу Грачова?
— Ні!
— Ось записка від Караушева. — Сивобровий підняв над головою клаптик білого полотна з номером. На звороті темнів напис:
«Продав зв'язковий Карпенка. Я бачив документ, помічений грифом «К» на столі слідчого. Убийте гада! Помстіться за нас! За дітей наших…»
— Це фальшивка! — дико заверещав Кутасов. — Я теж можу написати…
— Замовкни! Це написано кров'ю! Із фернемунсгале її приніс він. — Сивобровий показав рукою в куток. Голови гефтлінгів повернулись до кубанця.
— Правду я кажу, Петре?
— Правду, — над силу промовив бородань.
Лавина зірвалась.
— Досить!
— Кінчай гада!
— Під стелю його!
— Тихо, — сивобровий підняв руку. — Визнаєш?
— Ні, ні, ні! Люди! Гроблять невинну душу… — Кутасов плакав, простягав до в'язнів тремтячі руки, просив, молив: — Не я. Не беріть гріха… Я доведу…
— Підійди сюди, хлопче.
Андрій вийшов на середину барака.
— Розкажи людям, хай знають усі!
Андрій хвилювався. Здавило в горлі, в мозок ударила кров, заслала очі червоним.
— Я бачив його, він… — хлопець поглянув на Кутасова.
— Голосніше!
— Я випадково побачив його там, між нарами, — голос Андрія задзвенів ненавистю, — він підслухував! Я вдарив його колодками, він утік, а на ранок їх, — показав на бородатого, — забрало гестапо.
— Брешеш! Брешеш! Не було цього! — бризкав піною Кутасов.
— Я брешу? Ану зніміть з нього куртку, тоді побачимо, чи я брешу!
— Зніміть! — наказав сивобровий.
Куртка злетіла з плечей Кутасова. Два синяки темними іудиними печатками позначились на його спині.
— Встати! Іменем нашої Радянської Батьківщини! Іменем чистої совісті безневинно загублених, іменем гніву нашого… Смерть!