Ця фраза коштувала недешево. Грошей не жаль, він заплатив би і вдвічі більше. Дітц замовк. Мабуть, нелегко йому проковтнути такого їжака.
У двері постукали.
— Заходьте! — гукнув фон Глевіц.
Санітари ввели Хорста.
— Ви вільні. Почекайте за дверима, — наказав санітарам професор.
Хорст підійшов до стола. Стояв і дивився на фон Глевіца. Лице Торнау було спотворене стражданням, очі благали про допомогу. У професора заворушилася під серцем жалість, проте він відігнав її. Жаль — поганий порадник. Фон Глевіц не звик слухатися серця.
— Сідай і заспокойся, — професор вийшов з-за стола, сів у крісло навпроти Хорста.
— Били? — спитав, заглядаючи в очі.
Велика тремтлива сльоза викотилась на розсічену щоку хлопця.
Рука професора лягла Хорстові на лоба, притисла голову до спинки крісла.
— Ти не хвилюйся, тепер уже все позаду… Все давно минуло…
Фон Глевіц нахилився ближче, довго і напружено вивчав зіницю ока. Потім несподівано клацнув запальничкою біля самої роговиці. Хорст вигнувся, рвонув голову набік.
Професор відійшов до вікна. Сумніву не було: ніяких порушень у психіці, цілком нормальний рефлекс. Уже з першого погляду фон Глевіц зрозумів, що ніякого божевілля тут нема. Не витримавши гестапівських катувань, хлопець розіграв комедію. Про це красномовно свідчили цілком осмислені очі. Але ж як тепер бути з усією тією халепою? Хорстове «божевілля» легко позбавляло професора ганьби. Ні, він не має права не скористатися з нагоди. Він може одним ударом, одним розчерком пера покінчити з усім. Десять ін'єкцій нового препарату, який він тільки вчора закінчив випробовувати на в'язнях Дахау, і ніхто, ніколи… Препарат мав розслаблювати волю в'язнів, розв'язувати язики на допиті, але він роз'їдав мозок, люди назавжди втрачали розум. Нехай хто-небудь потім спробує довести, від чого Хорст Торнау збожеволів: від побоїв в гестапівській катівні чи… Сабіна! Для неї Хорст уже втрачений. Вона вірить у його божевілля, як і всі інші. Залишається — Шольтен. Однак на нього можна покластися. Уже довгі і роки Гельмут Шольтен служить фон Глевіцу, як вірний пес. Професор пройшов за стіл, що дубовою громадою шухляд лежав на спинках дерев'яних левів, і наше кнопку дзвоника. В ту ж мить у дверях з'явився Шольтен.
— Я думаю, Гельмуте, хворого можна відправити в палату.
Хорст підвів очі. Фон Глевіц люб'язно усміхався йому з-за с гола, проте в глибині професорових зіниць стояв холод.
— Відпочивай, зараз тобі треба відпочити. — Фон Глевіц опустився в крісло. Аудієнція закінчилася. Санітари взяли Хорста за руки і повели до дверей.
«Невже він і справді вважає мене хворим?» — подумав Хорст. Коли Торнау вели сюди, він боявся, щоб його не визнали здоровим, а тепер йому стало страшно від слів професора. Хворий. Ні, він цілком нормальний, і фон Глевіц зрозумів це. Професор просто не хоче повертати його у тюрму. Ця думка заспокоїла хлопця. Однак він ніяк не міг зрозуміти, про що говорили очі професора. Холодні, жорстокі очі, вони засіли в його свідомості, мов реп'ях. Санітари вивели Хорста.
— Де його картка?
Шольтен поклав на стіл картку Торнау. Професор удав, що зацікавився даними попереднього огляду.
— Яка ваша думка, Шольтен?
— Мені здається, що в даному випадку ми маємо справу з психозом, викликаним шоковим станом. Ув'язненого часто били по голові, гер професор…
Шольтен. Голий, плескатий череп, важке підборіддя, напружений відданий погляд, упередженість, запобігливість, покора…
— До речі, шефе, я висловив приблизно цю ж саму думку баронові, коли він поцікавився станом здоров'я Торнау.
На Гельмута можна покластися, цей не продасть. До того ж, якщо добре обмізкувати все, без нього можна і обійтися. Досить замінити резерпін ампулами нового препарату, і санітар щовечора і щоранку робитиме ін'єкцію. П'ять днів, і всьому кінець. Шольтен збереже свою вірність, барон фон Дітц дістане від Гіммлера належне за провал операції, а він, фон Глевіц, врятує свою репутацію. Кожному своє…
— Здається, ви маєте рацію, колего, проте ваш діагноз треба підтвердити детальним аналізом поведінки хворого. Він дійсно справляє досить дивне враження.
— Дивне, гер професор…
— Ви вільні, Гельмуте, візьміть картку, вона мені більше не потрібна.
Довготелесий Шольтен зігнувся в поклоні, ніби переломився навпіл, і вийшов з кабінету. Коли за ним зачинилися двері, пальці фон Глевіца кинулися до тугого комірця сорочки. Знову давала про себе знати застаріла мігрень. Десь усередині клином застрягло в ньому слово, давило на мозок і важко гупало в скроні: убивця, убивця, убивця! То пробивались із серця залишки сумління. Проте фон Глевіц був далекий від таких сентиментів. Він добре знав закон вовчої тічки — слабких розривають на шматки.