— Як дивно складається життя. Раніше, коли ми могли бути щасливими, я говорив тобі неправду. Мені важко бути нечесним, Гізі, тоді я не любив тебе, а от зараз, коли все загинуло і на щастя немає найменшої надії, мені здається, я кохаю тебе по-справжньому. — Хорст повернувся до неї.
Гізела плакала.
— Заспокойся, Гізі, не плач. Навіщо тобі моя любов, вона однаково не принесе тобі щастя. Хтось поламав наше життя жорстоко, безжалісно, і нічого не можна поправити…
— Ти не повинен так говорити. Ти ще нічого не знаєш. У нас буде… Я скоро стану матір'ю…
— Що? Що ти кажеш! Цього не може бути. Ти сказала мені неправду.
— Хорсті, це правда. А батько?
— Він те нічого не знає. Сьогодні я хочу розказати йому все. Я благатиму його. Він допоможе тобі, він муситиме це зробити.
— Ні, Гізі, не в його силі вирвати мене звідси. Все дуже заплутано і важко. Краще б ти не казала мені про це. Тепер я справді збожеволію від думок і безсилля. О боже, за що ти так караєш мене?
Гізела пригорнулася до нього тихо, довірливо. Вона чекала від нього допомоги, підтримки. Але що він міг зробити? Новина приголомшила його, думки розбіглись, і не було сили зібрати їх докупи.
— Хорсті, я часто чую, як він стукає, ворушиться у мене під серцем. Лікар сказав, уже п'ять місяців…
Дивно, але голос Гізели заспокоював, вгамовував розвихрені думки, пробуджував у серці незнане раніше почуття тихої радості. Хорст відчув, як наростає в ньому міцне рішучість. «Тепер він має дбати не тільки про себе. Кінець кінцем, у житті немає нічого неможливого. Треба зібрати волю, подумати, вихід повинен бути. Он під платаном стоїть блакитна «іспано-сюїза». Професор подарував її Гізелі минулого року на день народження. Од вікна до машини метрів тридцять — не більше. У парку ні душі. Півхвилини — і він за кермом. А Гізела? Вона вийде раніше. Ні, тоді санітар забере його до палати. Гізелу можна спустити, тут невисоко. Рука Хорста сама собою потяглася до вікна. Клацнула засувка. Хорст оглянувся на двері. У коридорі гриміли кроки санітара.
— Гїзі, ключ від машини у тебе?
— Ні, я залишила його там. А навіщо він тобі?
— Зажди, — Хорст прислухався, на його обличчі з'явився байдужий вираз.
Кроки в коридорі затихли. «Зараз санітар прочинить двері…»
Санітар заглянув у кімнату.
— Лишилося дві хвилини, — і причинив двері.
Хорст притулився щокою до гарячої скроні Гізели, напружено, швидко зашепотів у вухо:
— Гізі, кохана, слухай мене уважно. Нам ніхто не допоможе, навіть бог, лише ми самі. Я спущу тебе через вікно в парк. Проскочимо браму, а там усе наше…
Коли санітар знову заглянув до кімнати, в ній уже нікого не було. Тільки вітер весело надував штору, мов білий парус.
Блакитна «іспано-сюїза» вискочила з-під гранітної арки клініки і, набираючи швидкість, помчала рівною Берг-ам-Ляймштрасе в напрямі Гайдхаузену. Поодинокі перехожі не звернули уваги на те, що за її кермом сидить юнак з перекошеним від жаху лицем, одягнений у жовту піжаму, що їх носили божевільні з клініки професора фон Глевіца. Але Хорст Торнау не забував про це ні на мить. У нього не вистачило духу в такому вигляді зустрітися з колоною вантажних автомашин, що саме замаячила в кінці вулиці, і він на повному ходу звернув на вузьку Фрейзінгерштрасе. Метрів за триста вулицю розірвав пустир. Хорст різко зупинив машину.
— Пересядь за кермо, — сказав він Гізелі. — Перший же шуцман затримає нас, як тільки угледить мене.
Не виходячи з машини, Хорст переліз на заднє сидіння і запнув вікна шторками.
— Їдьмо!
— Куди? — розгублено запитала Гізела.
І справді, куди він поткнеться у такому вигляді? Додому? Не можна. Там його відразу злапають. До тітки Сабіни? Теж небезпечно. Куди ж? Тікати геть із Мюнхена? Потрібен хоч який-небудь костюм, потрібні гроші, бодай на перший час…
— Куди їхати? — оглянулась на нього Гізела.
— Не знаю! Їдь прямо, ліворуч, назад… Куди хочеш, тільки не стій на місці! Хіба я знаю, де можна заховатися, перебути до ночі, дістати якісь штани, сорочку, гроші!
Машина рушила по Фрейзінгерштрасе.
— Десь тут поблизу живе Марта.
— Хто вона? — ухопився за соломинку Хорст.
— Марта Тегарт. Ти ж знаєш її брага Манфреда? Якщо вона вдома, я залишу тебе у неї, а сама привезу тобі костюм і гроші.
Хорст трохи опанував себе. Він навіть не підозрював, що Гізела вміє так триматися і може бути такою розсудливою.
— Де живе ця Марта?