— Адреси я не пам'ятаю. Не так давно я їздила до неї з Юттою. Це десь поблизу Остбангофа. Я, певно, знайду будинок.
Будинок Тегартів стояв на розі Фріденштрасе і Графіндерплацу біля залізничної колії, що обплітала Остбангоф. Удень і вночі повз вікна снували маневрові поїзди, гуркотіли товарняки, поспішали експреси. Проте у невеличкому садочку перед. будинком було затишно.
Гізела прочинила хвіртку. На білій рукавичці залишилась смужка сажі. Кіптява лежала на листях дерев, на прив'ялих квітах і навіть на траві. В садку нікого не було. Пройшла до дверей, натисла кнопку дзвоника. Тихо. Подзвонила ще раз. Відповіді не було. Певне, Марта ще не повернулася з роботи. Тоді з Юттою вони приїздили до неї надвечір. Поглянула на годинника — пів на другу. Чекати? Небезпечно. Можуть помітити машину. До того ж за рогом — магістральна Розенгаймштзасе. Повернула од дверей і зупинилася, заклякла від жаху. Сіра вівчарка сиділа на доріжці і дивилась злими очима. Спробувала пройти повз неї і з криком відскочила назад. Пес наїжився, звів задні лапи і так гаркнув, що в неї похололо всередині. «Він не випустить мене звідси. Але ж там Хорст. Боже, яке безглузде становище». Гізела вже ладна було розплакатись з досади, коли до хвіртки підійшов хлопчик з мішком за плечима. Руки і ніс хлопчини були чорні від вугільного пилу. Руде, мов з червоної міді, волосся стирчало з-під солдатської пілотки непокірними пасмами. Важкий мішок водив його з боку на бік.
— Забери собаку, — попросила Гізела.
— Рекс, іди сюди. — Хлопчик підійшов до кочегарки, що містилась в підпіллі будинку, підняв ляду і висипав туди вугілля.
Вівчарка, махаючи хвостом, крутилася біля нього. Хлопець поклав їй на голову руку і запитав:
— Рекс, ти не чіпав фрау?
— Мені потрібна Марта.
— Марта повернеться години за дві. Будете чекати?
— Ні, не можу.
— Тоді приходьте пізніше.
Гізела попрямувала до хвіртки. Вівчарка загавкала їй вслід.
— Рекс, замовкни, Манфреда розбудиш. Скільки разів тобі казати?
Гізела зупинилась.
— Манфред дома?
— Спить, — не дуже привітно відповів малий.
— Розбуди його, мені потрібно з ним…
— Не можу, — відрубав хлопець. — Він стомився, цілу ніч не спав.
— У мене невідкладна справа.
— І не просіть, — хлопець насупився.
— Тоді я сама розбуджу його, — Гізела рішуче пішла до будинку.
Хлопець загородив собою двері.
— Рекс, — тихо покликав він.
Вівчарка підбігла до нього і сіла поруч.
— Хто тебе вчив так поводитись із старшими? Ти… Ти що, не бачиш?.. — губи в Гізели побіліли від безсилої злості. — Відійди геть!
— Він з фронту. Ви розумієте? Поранений.
— Віллі, з ким це ти воюєш? — почувся за дверима сонний голос. Двері прочинилися, і на порозі став Манфред Тегарт.
— О, Гізі, здрастуй. Вибач, я зараз одягнуся.
— Манфреде! — голос Гізели урвався, в очах блиснули сльози.
— Що з тобою?
— Манфреде, допоможи нам… Там, у машині… — Гізела уткнула носа в білу хустинку і заплакала.
— Заспокойся. Що трапилось?
— Там — Хорст.
— Торнау?! Але ж він…
— Ні, Манфреде, він не божевільний. Ми втекли із клініки. Я прошу тебе, Фреді.
— Віллі, принеси мені френч.
Хлопчина метнувся до кімнати. Манфред дивився на Гізелу і нічого не розумів. Хорст Торнау. Ще вчора у. вечірньому випуску «Мюнхенерілюстрайте» він бачив його портрет. Читав якісь безглузді вигадки про зв'язки з фальшивомонетчиками Заходу. І раптом втеча. Неймовірно. Однак усе, мабуть, так і є, як каже Гізела.
— Витри очі, Гізі. Тобі доведеться загнати машину самій. Я, на жаль, не зможу, — Манфред показав на поранену руку.
— Добре, я зараз. Ти розумній, нам більше нема до кого.
— Я все розумію, — Манфред накинув на плечі свій солдатський кітель. — Віллі, відчини ворота. Іди, Гізі, спокійно сідай в машину і заїжджай у двір. Тільки спокійно.
Гізела обережно, щоб не розмазати на віях туш, витерла очі і пішла до хвіртки. Через декілька хвилин блакитна «іспано-сюїза» проскочила ворота, пірнула між дерева, притулилась до стіни будинку і затихла. Манфред підійшов до машини. Відчинив дверцята. В кутку, мов загнаний звір, сидів Хорст.
— Привіт, Хорсті. Ну, виходь, гостем будеш.
— Манфред! Я думав, ти на фронті.
— Як бачиш, удома.
— Манфреде, в ім'я нашої дружби… Я прошу…
— Не треба. Гізела мені все сказала. Заходьте.
Хорст вискочив з машини і, озираючись, побіг до дверей. Манфред пропустив уперед Гізелу. Вона все ще тримала біля носа хусточку.