Гізела підійшла до Хорста, вийняла пудреницю.
— Трошки шрам і синяки запудрю.
— Гізі, мені доведеться взяти твою машину, не заперечуєш? Чекати більше нічого. До ночі можуть перекрити всі виходи з міста. Ти як гадаєш, Манфреде?
— Пробирайся глухими вуличками на Перлах, Розенгейм, Інсбрук… Трохи далі, зате безпечніше.
— Ти береш тільки машину? — Гізела ткнула пуховичком у пудреницю і підвела на Хорста холодні очі.
«Як вона зараз схожа на Гуго», — подумав Манфред.
— Тобі краще залишитися, Гізі. Хто знає, що мене чекає попереду. Так, ти повернешся додому і скажеш, що я украв машину. Вся вина ляже на мене. А якщо нас піймають разом, уявляєш, який буде скандал.
— Додому я не повернуся.
— Гізі…
— Я їду з тобою!
— Слухай, у мене нема часу сперечатися. Скажуть, що я шантажист, що я викрав тебе.
— Нехай кажуть, що їм заманеться. Ось Ютта, Манфред — вони свідки, я їду по своїй волі. А додому я напишу такого листа, що вони одразу прикусять язика.
Хорст знизав плечима.
— Як знаєш.
«Кінець кінцем, — думав він, — вона не маленька. Професор недовго сердитиметься. Газети покричать та й забудуть. А для нього Гізела може стати в пригоді. Того, що дала тітка Сабіна, вистачить не надовго. А в Глевіца грошей кури не клюють. Правда, дитина… Ет, буде видно. Зараз треба думати про те, як вискочити звідси. А там, коли що, Гізелу можна і назад відправити».
Хорст підійшов до Ютти.
— Прощай, сестричко. Передай тітці Сабіиі, що я ніколи не забуду її доброти.
Ютта кинулась до нього, обвила шию руками.
— До зустрічі, Хорсті. Не забувай нас.
Хорст подав руку Манфредові.
— Спасибі. Я твій боржник довіку.
— Хай щастить вам, Хорсті…
Вони потиснули один одному руки.
Надворі уже сутеніло, коли блакитна «іспано-сюїза» випурхнула з воріт, перескочила Графіндерплац і зникла за рогом на Фріденштрасе. Манфред і Ютта підійшли до хвіртки. Над ними височіло вечірнє небо. Десь з глибини його падали на землю приглушені звуки симфонії міста. Прошелестів насипом зелений експрес, пометляв над вагонами білою гривою диму, моргнув червоним вогником і пропав, ніби розтанув у синій тіні Швабської Юри. Тільки з неба ще довго падали його призивні перестуки, мов таємничі ритми незвіданих доріг.
— Часто серед ночі я прислухаюся до цих звуків, — тихо сказала Ютта, — і мені хочеться зірватись і бігти…
— Куди? — запитав Манфред.
— Куди завгодно, аби тільки далі від багна, в якому ми живемо.
Вона закинула голову і дивилася в небо. Ніколи він ще не бачив її такою красивою. Сині очі світилися таємничим вогнем, губи розтулилися, ніби вона хотіла поцілувати зорі, що проступали на небі, мов срібне ластовиння. Зараз вона була кращою за ту біляву синьооку Ютту, яку він уявляв в окопах Росії. Та була ще зовсім дитиною…
На землю спускалася ніч. У рожевих сполохах останнього промінну, на заході плавали білі верхи далеких гір.
— Я проведу тебе, Ютті.
Вона мовчала. Манфред прочинив хвіртку. Дівчина якось нехотя рушила з місця і пішла до насипу. Він наздогнав її, обняв за плечі.
— Тобі не холодно?
Вона підняла на нього очі, всміхнулася.
— Ні, — але руки його не зняла.
Плече у неї було тепле, м'яке, з гострим горбком біля ключиці. Золотаве волосся стало каштановим. Від нього ішов п'янкий аромат польових квітів і якихось незнаних трав. На насип піднімалися крутою стежкою. Ютта йшла попереду. В неї були стрункі, красиві ноги. Десь напівдорозі до колії вона зненацька підсковзнулася на сипучому піску і втратила рівновагу. Він підхопив її за талію і притис до себе. Ютта відірвалась од землі і повисла в нього на руці, легка і трепетна. Повернула до нього голову. Щось пломеніло в глибині її зіниць, не то палка любов, не то страх. Він нахилився до її обличчя, шукаючи уста, але вона відсахнулася, скочила на землю і побігла вгору. Манфред наздогнав її вже на протилежному боці полотна. Ютта стояла і дивилася на місто. Громади сліпих будинків вставали серед дерев, мов скелі у чорних застиглих хвилях казкового моря. Захід погас. З-за Альп випливав місяць, розливаючи над Мюнхеном холодне біле сяйво. Це було їхнє місто, вони народилися тут, виросли.
— Ходімо, я не можу бачити його. Воно лякає мене, мов кладовище.
— Не звертай уваги, — спробував заспокоїти Манфред.
— Не можу. Затемнення, бомби, смерть. А я хочу жити, Фреді, жити… Яке мені діло до цієї війни. Чому я повинна ходити в темряві, спати в бомбосховищі. Мені вісімнадцять, я хочу сміятись, веселитись, кохати. Інколи я почуваю себе так, ніби мене обікрали, забрали все до нитки.