— Обухом його, пане Польцю, обухом, — лепетав білими від жаху губами Бронек Пшигодський, сповзаючи в канаву. На нього несподівано напала ведмежа хворість.
Згори, від лісосіки, гримнув постріл. За ним другий, третій… Кулі зірвали з дороги білі хмарини пилу і полетіли в долину.
— В машину! — крикнув Крайніченко, підбігаючи до кабіни.
Хлопці пірнули в кузов. Генрі схопив Пшигодського за комір і потяг до машини. Разом з бородатим вони запхнули Бронека всередину. Заревів мотор. Машина рвонула з місця. Петро Родіонович скочив на підніжку, вчепився рукою у борт. Від лісосіки бігли солдати, стріляючи на ходу по машині. Але їх кулі пролітали стороною. Машина вже під'їжджала до повороту, коли Репке опам'ятався. Він вискочив на дорогу і щось кричав услід втікачам, витріщаючи налиті кривавим туманом очі. На повороті лісовоз круто повело вбік, і в ту ж мить від лісосіки вдарив останній постріл.
Ніби щось штовхнуло Ярового в спину. Він похилився вперед, обличчя зблідло, пальці поповзли з борта. Андрій закричав, хапаючи на льоту його за руку, — ще мить і бородатий упав би в кювет. Хлопці втягли його в кузов. Він сперся на плечі і подивився туди, де за поворотом зникала фігура Ганса Репке.
— Не добив гада… — промовив, важко опускаючи голову.
Його посадили під кабіну.
— Петре Родіоновичу, ви поранені? — допитувався Микола.
— Все гаразд… — Яровий спробував усміхнутися, але замість усмішки губи йому скривила гримаса болю. З-під рудого прокуреного вуса тоненькою цівкою поповзла на бороду кров.
— Матка боска! — вигукнув Бронек.
Петра Родіоновича залишали сили. Куля уп'ялася в ліву лопатку і застрягла десь біля серця. Воно розгублено тріпотіло в грудях, ніби його обійняв пекельний вогонь. «Кінець!» — майнула в голові думка. Яровий глянув на хлопців, на Генрі, на Пшигодського. Четверо пар очей дивились на нього так, ніби спивали частину того пекучого болю. Він розумів, як їм зараз потрібна його підтримка, і знайшов у собі сили всміхнутися.
Вони повеселішали. А він бачив перед собою лише небо, що розколювалося на різнобарвні кружальця.
За якусь мить кружальця впали на нього, спалахнули в свідомості мільйонами сонць і погасли.
Хлопці трясли його за плечі, поки він знову не розплющив очі.
— Стійте, не треба, — Яровий бачив стривожені обличчя друзів, але заспокоїти їх у нього не було сили.
— Якщо хто з вас, хлопці, буде на Кубані… Загляньте на станицю Покровську… Передайте синам, що їх батько, Петро Яровий, помер як солдат… Не зганьбив честі і дружби солдатської…
— Та що ви, Петре Родіоновичу! А хто ж у нас на весіллі посадженим батьком буде? — спробував підбадьорити його Микола.
Але Яровий уже не чув його слів.
— На Кубані зараз верби… пух зронили… як заметіль. Ви, хлопці, ідіть… додому ідіть… там людьми станете, — прошепотіли його зчорнілі губи. Нараз упала на груди борода, стріпонулося могутнє тіло і закрилися очі.
Над горами повис щербатий місяць. Бліде сяйво лежало на верхівках дерев. А під волохатими лапами ялиць ховалася темрява. Квітнева ніч хрускотіла під ногами скоринкою льодку, що вкривав набряклий водою сніг. Утікачі пробивалися в гори. Попереду ішов Крайніченко з автоматом на грудях. За ним решта — несли на німецьких шинелях тіло бородатого солдата.
Вони йшли вже довго і все без дороги. Продиралися хащами все далі від людського житла, все вище і вище в гори. Федір Крайніченко вів їх на схід. Він поспішав, маючи намір до ранку перейти старий німецько-австрійський кордон. Район Берхтесгадену і його околиць кишів по долинах есесівцями. Це місце називали альпійською фортецею Гітлера. Почало світати, коли втікачі зійшли на перевал. Федір зупинився, вдивляючись у сині сутінки, що оповили широку долину. На її дні спочивав туман. Мов вовчі ікла, стирчали з нього стрілчасті вежі будівель. Там, унизу, лежав Зальцкаммергут. Містечко вирішили обійти схилами гір. Праворуч за перевалом здіймалася до неба стрімка гранітна, скеля. Тіло Ярового поклали під нею на широкий камінь, за яким круто вниз падав порослий ялинами схил. Камінь, здавалося, плив над верхів'ями дерев кудись у досвітню синяву.