Мокрий пісок скрипів під ногами, мов сніг на морозі. Торнау пройшов уздовж причалів порту. Ажурний місток перевів його через бурхливий, сповнений талими гірськими водами Гомат і вивів на набережну Ла-Кондаміна.
Тут Хорст несподіване знову побачив добродія з цупкими очима. Торнау заклав у кишені руки і незалежно пройшов повз нього. Зупинився біля газетної вітрини кіоска. У склі раптом побачив незнайомця — той ішов набережною, відверто розглядаючи його зі спини.
— Чого бажаєте? — запитав сивий француз-кіоскер.
— «Ранок Ніцци», — промовив Хорст і кинув на прилавок десять німецьких пфенігів.
— Цих не беремо, мосьє.
Хорст здивовано глянув на кіоскера.
— Чи не зарано?
Старий знизав плечима. Хорст вийняв франки і подав кіоскерові.
— Пардон, мосьє, — прозвучало над вухом.
Від несподіванки Хорст здригнувся і різко повернувся на голос. Біля кіоска стояв незнайомець, усміхаючись чи то Хорстові, чи то французові. — Будь ласка, швейцарську ілюстровану. А німецьких газет у вас немає? — незнайомець говорив французькою мовою, проте ледь помітний акцент видавав у ньому німця.
Хорст поспішно відійшов од кіоска і, не оглядаючись, попрямував вулицею Порт-Нев, що круто звивалася вгору до столиці князівства — міста Монако. Столиця висіла на скелі, що виступала в яскраво-зелені води Лігурійського моря. Торнау мало не біг вулицею: він був певен, що незнайомець поспішає за ним. «Невже гестапо нащупало мене і тут? Безглуздо майже в останній день перед приходом американців попасти до рук цього типа». Одним духом він вискочив на гору і шмигнув у парк, посаджений на старовинних валах форту Антонія. Звідси одкривалася широка панорама Ла-Кондаміна і Монте-Карло. Звивиста Порт-Нев була як на долоні. Проте свого переслідувача на цей раз Хорст не побачив. У нього трохи відлягло од серця. Він ще постояв хвилин п'ятнадцять і пішов через парк до виходу на вузеньку Сан-Мартен. На розі стояла будка таксофона. Хорст вирішив подзвонити Гізелі. Телефон готелю довго не відповідав. Потім італієць-портьє ходив у номер кликати «синьйорину фон Глевіц». Нарешті, Гізела підійшла до телефону, і Хорст сказав їй, що чекатиме на неї біля собору. Вона не дуже зраділа, але й не розсердилась, його навіть трохи здивувала її байдужість. Гізела говорила так, ніби йшлося не про одруження, а про якесь дріб'язкове, не варте уваги побачення. Та він не хотів думати про її настрій. Зрештою, не він, а вона прагне цього шлюбу.
В парку, схиляючи над алеєю вічнозелені віти, стояли пальми. За ними кучерявились олеандри, магнолії, оливи, а далі іскрилася мінлива поверхня моря. Десь там, у безмежній далині, вона зливалася з таким же мінливим і сонячним небом. Якась непоборна сила потягла туди Хорстове серце. Воно защеміло бажанням волі, свободи, простору і свіжого вітру.
Вийшов з будки таксофона, підняв комір плаща, запалив сигарету і пішов безлюдною Сан-Мартен, рахуючи плити тротуару. Ця звичка лишилася в нього ще з мюнхенської тюрми. Вона завжди допомагала йому позбутися важких і неприємних думок.
Плас-дю-Пале зустрів його рядами старовинних гармат і пірамідами ядер під кріпосними стінами князівського палацу. Стомлений містраль гудів у численних провалах бійниць, пустотливо посвистував у жерлах гармат, ніби насміхаючись над їх колишньою грізною силою. Поруч з численними арками, легкими терасами і колонами модерних будівель палацу вся ця старовина здавалася показною, театрально-бутафорською. Навпроти палацу красивий будинок Океанографічного музею, збудований французьким архітектором Делефорті. Між білими колонами другого поверху чіткі букви назв кораблів, на яких плавали експедиції: англійського «Челленджера», російського «Витязя», французького «Талісмана», норвезького «Фрама» і монакських яхт «Ластівки» та «Аліси». Хорст читав ті назви, а сам думав про Гізелу. Йому раптом спало на думку, що вона, мабуть, справді нещасна, бо зв'язує з ним свою долю, навіть не сподіваючись любові. Здається, він зробив усе, щоб вона це зрозуміла. Що ж все-таки її тримає біля нього, що примушує іти на цей шлюб? Погрози батька, страх перед недоброю славою, чи, може, Гізела і справді кохає його? Як жорстоко він поводиться з нею. Після смерті дитини Гізела не чула від нього жодного ласкавого слова. За що він, власне, знущається з неї? Адже вона принесла в жертву все, що мала. А що Хорст дав їй натомість? Дитя? Що вони робили б з ним, коли б воно не померло? Хіба він знає, як складеться його життя далі?
— Хорсті…
Він оглянувся. Гізела стояла на паперті собору, висока, бліда, розгублена.
Він підійшов до неї і поцілував руку. Гізела здивовано заглянула в його сизі очі і всміхнулася. Ніяково, з прихованою тривогою в голосі сказала: