— Очко! — вигукнув чоловік і голосно засміявся.
Тепер йому можна було дати не більше сорока. Білявий з насолодою спостерігав, як круп'є довгою металевою паличкою з позолоченою пластинкою на кінці підсовує до нього ставки партнерів. Довгі волохаті руки чоловіка самі по собі потяглися до купи жетонів. Цифра 21 принесла йому немалий виграш.
Таблиці заповнювались новими ставками. Білявий поклав жетони на цифру 20. Кулька метнулася по колу і впала в двадцять перше гніздо.
— Ех, шляк би тя трафив, — вилаявся блондин, з досадою опускаючи на стіл кулаки.
Хорст раптом згадав, де зустрічався з цим чоловіком. Так лаявся колись садівник професора фон Глевіца, ганяючи дітей із квітників. Це було років десять, а може і більше тому. Щоправда, тепер він був у бездоганно пошитій візитці, з білим метеликом на шиї, чисто виголений і мав той зовнішній лиск та незалежні манери, що їх набувають люди, коли до них припливають гроші. Тоді вони називали його Ту-Степ, професор величав Стефаном. Унтер австро-угорської армії Степан Рябчук став згодом чоловіком тітки Сабіни. Через деякий час він несподівано виїхав до Америки, і всі ці роки про нього не було ніяких чуток. Сабіна не дуже побивалась за ним, і всі швидко забули, про білявого садівника. Для Хорста ця зустріч була приємною. «Який не є, а все-таки родич. До того ж, певно, з грошима…» — подумав Хорст і підійшов до стільця, на якому сидів Рябчук.
— Стефане, звідки ти тут узявся? — прошепотів юнак, нахиляючись до вуха колишнього садівника.
Той звів на нього якісь розгублені метушливі очі, і, хоч робив вигляд, що погано пригадує Хорста, було видно: впізнав хлопця.
— Сідай, Хорсті, — легко перейшов на німецьку мову, — і називай мене Стенлі, Стенлі Дайн, зрозумів? — Рябчук хитро підморгнув Хорстові. — Гм… Стефане… Уже давно мене ніхто не називав цим ім'ям. Я вже й сам почав забувати його. Страшенно кортить поговорити з тобою, розпитати про Сабіну, Ютту і всіх інших, але, бачиш, я граю. Ти не поспішаєш? Ні? От і добре. Сідай! Ех, чорт! Я, здається, знову програв.
Він показав ряд рівних порцелянових зубів і посадив Хорста на вільний стілець поруч з собою.
— Хочеш спробувати щастя?
Юнак байдуже знизав плечима.
— На, бери. Як виграєш мільйон, віддаси, — Дайн-Рябчук посунув до Хорста купку жетонів.
Хорст почав з десятки і програв. Потім фортуна всміхнулася йому, і її жрець-круп'є нагорнув йому купу жетонів, чи не більшу, ніж Дайнові.
— Вері вел, май дарлінг, — плеснув його по плечу Стенлі. — Вже на віскі маєш. Ану, став ще раз на трійку.
Але Хорст поставив на цифру 13.
— Що ти робиш, чортова дюжина, — застережливо простягнув руку Дайн.
— До бога мої молитви не доходять, — буркнув Хорст, стежачи за кулькою.
Вона кілька разів пробігла повз гніздо з цифрою тринадцять, пройшла ще раз по колу і зупинилась, вагаючись, куди впасти — у дванадцяте чи… і раптом упала в тринадцяте гніздо. Дайн-Рябчук підскочив на стільці.
— Кар-р-рамба! — прохрипів сеньйор Альдо Фрасконі і витер спітнілого лоба.
— Карамболіна, — всміхнувся Стенлі.
Круп'є посунув до Хорста ще більшу купу жетонів.
— Слухай, де ти був раніше? Якщо фортуна так закохалася в тебе, то через півгодини ці пани будуть порожні, мов джазові барабани.
Гравці ставили нові жетони. Дим усе нижче звисав над столом. Кулька знову бігала колом рулетки, і знову круп'є горнув до Хорста купи жетонів. Уже встали з-за стола дипломати, ці молочні брати у візитках і хрустких манишках, уже двічі баронеса посилала свого камердинера по нові жетони, вже вийшли з гри кінозірки, вже зайняли місце глядачів граф Кутаїсов і Шарлотта Арагонська, а фортуна все ще не покидала Хорста. Глядачі щільніше обступили стіл. Хорст чув їхній шепіт у себе за спиною.
— Йому везе, як Олександру Македонському.
— Чортівня, чародійство якесь.
— Чорна магія.
— Зачекайте, фортуна ніколи не відзначалась однолюбством. Вона міняє своїх обранців частіше, ніж дама з панелі клієнтів.