— Ей, ворушись, хто там у мене на спині?!
Манфред підняв плече. Зі спини скотилася каска і дзенькнула об автомат Гартмана.
Унтер підвів заліплене глиною лице.
— Мертвий.
Манфред вибрався з-під мерця і глянув на Репке. Той сидів, сховавши між коліньми голову.
— Ти живий?
— Живий.
Манфред обережно виглянув з окопу. Російські танки стояли за річкою. До них, перебігаючи від воронки до воронки, підтягувалася піхота. Раптом у небо злетіла ракета. Танки рушили вперед.
— Вставай, Репке, зараз буде робота.
Російський танк стрибнув з берега в річку. Сріблястий вал прокотився бронею і злетів на боки, розсічений баштою, за якою на моторі поприлипали десантники. Гартман схопив кулемет і полоснув по них довгою чергою. Танк підняв хобот гармати, але вона дивилася кудись у насип. Тим часом інші танки спокійно обстрілювали німецькі окопи. «Де ж наша артилерія? Чи з нами лишився тільки бог і більше нікого?» Але думати про це не було часу. Танк уже виповзав на берег. Дуло його гармати задиралося вгору, намацуючи кулемет. Гартман схопив фауст-патрон. Ударив постріл, за мить над танком знялася вогненна куля. Башта відігнулась назад, мов кришка відкупореної бляшанки. З черева машини повалив чорний дим. Проте мотор ще працював, гусениці повзли на берег, витягуючи з води скалічене тіло машини.
Манфред присів у окопі і смикнув за штани одурілого Репке. Один за одним три вибухи струсонули траншею. Манфред бачив, як злетів у повітря залишений на бруствері кулемет. Четвертий снаряд, пущений вже зовсім збоку, дзьобнув траншею метрів за десять нижче, занурився у грунт і вирвав у насипі велику діру. Разом з землею полетіли у повітря тіла безвусих солдатів.
— О боже, — хрестився Репке.
Але бог, мабуть, уже переметнувся на бік безбожників-росіян, бо наступної хвилини кинув з неба на траншею хмару крилатої смерті. Радянські штурмовики знизились так, що, здавалося, черкали крилами по касках солдатів. Ревіння моторів, клекіт кулеметів, вибухи бомб — усе злилося в один нескінченний, несамовитий гуркіт. Вони знову лежали, втискаючи тіла в розкисле глиняне місиво. Не встигли штурмовики відлетіти, як за річкою почулося страшне російське «ура!». Воно народилося в гуркоті бою, перескочило нешироку річку і валом накрило траншеї. Манфред схопився на ноги. Радянські солдати вилазили на берег кроків за сорок від їхніх окопів.
— Гранати! — закричав взводний і жбурнув на берег довгу, на білій палиці гранату. Вона не вибухнула. Мабуть, унтер з переляку забув висмикнути чеку запалу. Більше гранат не було. Зате на шпалах лежало два фауст-патрони. Не цілячись, Гартман випустив їх униз під насип. Десь зовсім поруч ударив кулемет. Манфред озирнувся і побачив обер-лейтенанта Келлера. Ротний лежав між рейками, поливаючи свинцем і чужих, і своїх. У долині російські солдати уже досягли траншеї, там вони майже не зустріли опору. Безвусі солдатики піднімали руки і падали, скошені кулями Келлера. Ближче до Рансдорфа танки з червоними зірками на баштах спокійно переходили річку.
— Тікаймо, Манфреде! — закричав Репке.
Але унтер випередив його: вискочив на бруствер і рачки поліз через полотно.
— Назад! — закричав Келлер. В його окулярах криваво блиснуло призахідне сонце.
Проте крик обер-лейтенанта не спинив Гартмана, страх перед росіянами був сильніший.
— Боягуз! Падлюка! Застрелю! — ротний схопився за парабелум і, коли унтер зірвався на ноги, щоб скочити з насипу, вистрілив.
Гартман викинув уперед руки, ніби хотів ухопитися за повітря, і впав, ковзнувши лицем по рейці. Обер-лейтенант повернув до них люте, перекошене обличчя.
— Стріляй, сволота! — закричав він на Репке.
Несподівано Репке вистрілив. Коротка автоматна черга розтрощила окуляри Келлера, рвонула назад його плескатий череп. У Репке з горла вилетів дикий божевільний крик. Товстун вискочив з окопу і, пригинаючись, побіг уздовж залізничної колії.
Вальтер фон Торнау сидів у кабінеті і прислухався до гуркоту артилерії, його розкішний особняк містився на Тіргартенштрасе. Проте і тут, у самому центрі Берліна, вже було чути канонаду і завивання російської «катюші», так ніби вона стояла за два квартали, на Александерплаці. За вікном чорні віти дерев розрізали ультрамаринове небо на сотні великих і малих клаптів. Ті шматочки густої надвечірньої блакиті, немов скалки розтрощеного вибухами неба, випромінювали відчайдушну, передкінцеву тривогу. Вона проникала в душу опального фельдмаршала і ятрила стару незагойну рану.