Наліт скінчився несподівано, як і почався. Карла глянула на особняк, куди з півгодини тому зайшов Хорст, і оніміла. Право крило будинку лежало в руїнах. Над ним здіймалася хмара куряви і диму. Тривожне передчуття схопило серце гострими пазурами. Карла вискочила з машини і побігла до проламаної снарядом стіни. Видерлась на купу потрощеної цегли і опинилася серед руїн, які ще десять хвилин тому були затишним кабінетом генерала Вальтера фон Торнау. Тепер тут усе було розбите, понівечене. Зі стелі, що, здавалося, от-от упаде, звисала штукатурка. Стелажі й шафи з товстими фоліантами книг Мольтке, Ніцше, Фрідріха II лежали на підлозі — їх жерло полум'я. У його рудому, непевному світлі сталевою потворою шкірився із стіни сейф. Якісь папери з гербами і печатками валялись на уламках меблів і заваленій мотлохом підлозі.
Хорст лежав у кутку.
— Хорсті, — Карла кинулася до нього, зірвала штору, що, мов саван, покривала його тіло, і опустилась перед ним на коліна. — Хорсті! — скрикнула у відчаї. — Опам'ятайся, Хорсті!
Підняла його голову, притисла до грудей, цілувала заплющені очі, вкриті пилом уста. Потім припала вухом до грудей і завмерла на мить, дослухаючись, як глухо і стривожено стугонить під чорним есесівським мундиром серце. «Боже, що зі мною діється? Невже я кохаю?» Такого гарячого почуття Карла Хелман не знала уже давно. З того часу, як Шульце підібрав її на панелі нью-йоркського Гарлему, минуло більше десяти років. Вона знала багатьох, але ні до кого не розкривалося її серце. В п'ятнадцять років, після наглої смерті батьків, дівчина опинилася на вулиці. Тоді у неї було інше ім'я, але вона нікому не називала його. Зберігала як пам'ять про світлі дні дитинства, про материнську ласку і чисті помисли юності. Потім Карла безліч разів міняла свої імена. Навіть Геро знав тільки ту кличку, яку вона вигадала собі у вечір, коли долі було бажано, щоб вони зустрілися.
Хорст розплющив очі і побачив перед собою її стривожене обличчя.
— Карло, це ти? — запитав, ніби не вірив, що перед ним не привид.
— Мене зовуть Раймондою, Хорсті, — відповіла вона і раптом зрозуміла, що. берегла це чисте, не забруднене розпустою ім'я для нього.
Та Хорстові зараз було не до цього. Спробував сісти і не зміг. Гострий біль у руці примусив знову лягти на підлогу.
— Що з тобою? — стривожилась Карла. — Ти поранений?
— Здасться, ні.
Він підняв руку. Рукав затік кров'ю. Карла скрикнула.
— Не хвилюйся, мабуть, нічого серйозного. Рука працює, — перемагаючи біль, стиснув пальці в кулак.
— Зараз я перев'яжу…
Карла допомогла йому сісти під стіну, розстебнула кітель, звільнила поранену руку. Сорочка просякла кров'ю під саму пахву. Рукав довелося відірвати геть. Невеличкий осколок пройшов між кістками трохи нижче ліктя. Ранка була маленькою і вже встигла запектися, однак на протилежному боці, при виході, осколок трохи розвернув м'язи. Карла поглянула навколо, шукаючи чогось такого, чим можна було б перев'язати, проте нічого поблизу не знайшлося. Тоді вона вийняла хустинку, невеличкий флакон духів і заходилася промивати рану, її обличчя було зовсім поруч. Хорст з вдячністю дивився у ніжні, стривожені очі Карли. Її тонкі пальці пестили його руку, знімаючи з неї біль. Хорст занурився обличчям у золоту піну її волосся і так сидів, аж поки вона перев'язала йому рану.
— Треба одягтися, Хорсті.
Він звівся на ноги, надів з допомогою Карли кітель. Потім несподівано притяг її до себе і поцілував.
— Не знайшли кращого місця для поцілунків?
Вони сполохано озирнулися. В проломі стіни стояв Дайн-Рябчук.
— Я чекаю на них, як дурень, а вони тут у любов граються, — він скотився з купи битої цегли прямо до сейфа. — Ти взяв документи? — запитав, обтрушуючи пилюку.
Хорст згадав про жовту шкіряну папку і занепокоєно почав шукати її, присвічуючи собі ліхтариком. Папка лежала на підлозі біля стіни, поруч з купою мотлоху. Хорст нагнувся, щоб підняти її, і побачив білу, з відполірованими до блиску нігтями руку генерала.
— Візьми, Стефане, і мерщій ходімо звідси. Нам треба ще встигнути на Трептов в архів. — За порогом Хорст спіткнувся об чийсь труп. Присвітив ліхтариком. Мертвий дворецький лежав долілиць, стискаючи в руці якийсь папірець. Дайн висмикнув його із скарлючених пальців.
— «… Передаю у повне і безроздільне володіння Рудольфа фон Торнау родовий маєток у Зальцкаммергуті і землі, що за Берг-ам-Ляймом у Мюнхені. Генерал-фельдмаршал Вальтер фон Торнау», — читав уголос Дайн. — Підпис і печатки нотаріуса. Хорсті, ця дарча грамота стосується тебе.