Хорст махнув рукою.
— Можеш узяти її собі на пам'ять. — Він штовхнув двері і вийшов з будинку.
Дайн склав учетверо листок і, ховаючи його в кишеню, сказав:
— Коли дарують маєтки, їх треба брати і дякувати. Так я кажу, Карло? — він хитро посміхнувся і пішов слідом за нею до виходу.
Машина мчала по Саарландштрасе до Ландверканалу, ніби тікала від багряної заграви, що висіла на північному сході Берліна. За Шпрее бурхало вогненне море. Гуркіт гармат зливався в суцільне виття. На вулицях було видно як удень.
— Швидше, швидше, — підганяв Рябчука Хорст.
Проте Стефан і так щосили гнав машину. Довжелезну Кайзер-Фрідріхштрасе вони проскочили хвилин за десять. Починався Трептов. Тут не було пожеж. Майже «сі будинки стояли цілі, але ближче до Шпрее, в районі Шьоневайде, бій гримів ще запекліший, ніж на півночі.
— Здається, не проскочимо, — крикнув Дайн, показуючи на барикаду, що перетнула вулицю. Там снували постаті у солдатських мундирах.
— Давай ліворуч, — гукнув Хорст. — Заїдемо від Трептов-парку.
Скоро вони звернули у вузький провулок, що йшов між глухими стінами якихось фабричних будівель і впирався у високі залізні ворота. За ними сіріла чотириповерхова громада архіву. Несподівано ворота розчинилися. Чорний «Оппель-адмірал» вилетів у провулок, мало не врізавшись у їхню машину. Дайн притис «бюїк» до голої бетонної стіни. Зустрічна машина завищала гальмами. Поруч з шофером Хорст помітив чиєсь дуже знайоме обличчя. Але, поки до його свідомості дійшло, що то барон фон Дітц, «Оппель-адмірал» уже зник. За ним із воріт вискакували криті брезентом грузовики і ревучи проносились повз «бюїк». Хорст налічив п'ятнадцять, а машини все ще котилися з пирії.
Коли промчав останній грузовик, Дайн газонув, і «бюїк» ускочив на подвір'я архіву. Хорст оглянувся на будку охоронця біля воріт, чекаючи, що той зчинить тривогу. Однак ні в будці, ні біля неї нікого не було. Подвір'я дихало пусткою. Тільки вітер ганяв асфальтом схожий на чорний лапатий сніг попіл від паперів.
— Давай під парадний! — крикнув Хорст.
Дайн-Рябчук на повному ходу розвернув «бюїк» і підігнав його до центрального під'їзду.
— Зачекайте на мене.
Хорст вискочив з машини і пірнув у чорну пащеку дверей. Карла кинулась слідом за ним.
Величезний вестибюль — порожній, як і довгі нескінченні коридори, що розтікалися від нього на два боки. Перескакуючи через східці, Хорст побіг на другий поверх. Він знав, що кабінети начальства в націстських установах, як правило, містяться на другому поверсі. З невеличкого холу, залитого через високі вікна червоним відблиском пожеж, вели двері до кабінету начальника. Хорст зупинився і раптом почув за собою чиїсь кроки. Вихопив пістолет, різко повернувся і побачив Карлу. «Нерви. Будь вони прокляті». Вже спокійніше підійшов до дверей, штовхнув їх ногою. В кінці довгого, залитого яскравим електричним світлом кабінету сидів полковник Рудольф фон Торнау. Перед ним на столі — гранати, автомат: непочата пляшка коньяку. На телефонному столику електропідривний механізм, від якого через пробиту у підлозі діру тяглися два червоні дроти. Все це одразу впало в око Хорстові. Переступив поріг і пішов до стола. Полковник дивився на нього з демонічною посмішкою Світлі очі в червоних орбітах повік лякали своєю приреченістю.
— Стій! — замість вітання наказав вітчим і поклав руку на автомат.
Хорст спокійно заховав до кобури свій пістолет і, не зважаючи на рішучий вигляд полковника, підійшов до стола.
— Чого тобі треба?
— Я прийшов по документи, про які тобі дзвонив батько.
— Пізно, — посміхнувся полковник. І знову крізь ту посмішку проглянув відчайдушний сарказм приреченого.
— Ти повинен передати нам листи, — наполягав Хорст.
Полковник вийшов з-за стола.
— Я сказав, пізно. І кому це вам? Хто ви такі?
— Ми — це американська місія в Берні, гер оберст, — тихо промовила Карла Хелман, карбуючи кожне слово, що свідчило про її надмірне хвилювання.
Полковник надсадно, істерично розсміявся.
— Кажіть прямо — американська розвідка.
— Так, розвідка, якщо вам хочеться. А ви воліли б передати ці документи?..
— Я вже передав їх, — перебив її фон Торнау. — І більше не хочу слухати про них.
— Проте вам доведеться ще сказати, кому ви їх передали.
— Ви мені погрожуєте?
— Ну, досить, — рішуче сказала Карла і вийняла з кишені блискучий «вальтер».