Звів автомат. Проте в лісі було тихо. Жодна гілка не ворушилася. Жоден звук не долітав звідти. «Що за чортівня, адже не я стріляв. Стріляли з лісу», — подумав хлопець. Хвилин через п'ять від туристяка підбіг Крайніченко. Андрій потягнув його за стовбур сосни і розказав що сталося.
— А ти не помиляєшся? — запитав Федір.
— Та ні, товаришу майор, я ж не п'яний. Стріляли від лісу, своїми очима бачив. Он там, під тими кущами, блиснуло.
До болю в очах вдивлялися в кущі за дорогою. Тихо, мертво, ні звуку.
Перебігаючи від сосни до сосни, Андрій і Крайніченко підійшли до убитого. Цивільний лежав на краю кювету. На грудях, прив'язане золотим ланцюжком, поблискувало скельце монокля. Вони зняли з нього шкіряне пальто, вигребли з кишені документи і повернулися до туристяка. Коли їх кроки затихли, скельце, що досі мертво поблискувало, ворухнулося. Цивільний задавив у собі стогін і тихо скотився в кювет.
— Хтось здорово замітає сліди. Тепер із тих, що були на Топліцзее, вже нікого не лишилося, — промовив Крайніченко.
Ні він, ні Андрій не бачили, як кюветом відповзав недобитий гестапівець.
— Тільки ми з вами, — сказав Андрій.
— Добре, якщо той, хто стріляв у цього барона, не бачив нас на Топліцзее.
— А звідки ви знаєте, що він барон? — здивувався Андрій.
— Той слідчий перед смертю встиг дещо розказати.
— А що ж він розказав?
— Насамперед назвав свого вбивцю.
— Хто ж він? — допитувався Андрій.
— Барон фон Дітц. Та й документи це свідчать.
Крайніченко замислився, обдумуючи заплутану ситуацію, що так несподівано виникла. Те, що Дітц і Кьоніг розстріляли варту, було логічним для гестапо ходом. Воно не раз робило так, коли хотіло замести сліди. Цілком логічно і те, що Дітц, боячись, щоб Кьоніг не видав таємницю, вирішив убити його. Мертві найкраще зберігають таємниці. Але от хто вбив барона, було зовсім незрозуміло. Можливо, хтось із високих кіл гестапо вирішив для певності проконтролювати операцію і послав сюди своїх людей? Проте це було мало вірогідно. Адже Дітц теж немалий прищ. Ні, тут щось не так. Явно не схоже на гестапівський почерк. Усі ці припущення плуталися в голові Крайніченка, ніяк не лягали в логічні русла. Вони зайшли в туристяк.
— Знаєш, друже, мені здається, що нам сьогодні не дадуть спати.
Андрій звів на нього очі.
— Коли вони порішили барона, то такі свідки, як ми, їм зовсім не потрібні.
— Та які ми свідки? Що ми знаємо?
— Ось про це я й хочу поговорити з тобою. Розумієш, до ранку ще далеко — все може трапитися. Ми повинні все зробити, щоб таємниця озера дійшла до нашої контррозвідки. Не я, так ти — розумієш? Той слідчий сказав мені. Ця операція у них називалася «Бернгард». У тих ящиках заховано картотеку закордонної агентури німецької розвідки і най секретніші досьє гестапо. Лють розтулила йому рота. Він мстився баронові, що той прирік його на смерть.
Операція «Бернгард» мала й інший бік, про який не сказав слідчий в особливо секретних справах мюнхенського гестапо Густав Кьоніг.
Коли б Хорст Торнау знав про нього, він не стріляв би в барона. Він розіп'яв би його і дер з нього шкіру, як деруть лико. Адже Хорст, як ніхто інший, потерпав і потерпає під тієї гестапівської авантюри з фальшивими грішми, засекреченої грифом «Бернгард».
Арешт, тюрма, клініка для божевільних, втеча, Монако, Берлін, Зальцкаммергут — доля не шкодувала для нього крутих карколомних стежок.
Після загибелі Раймонди Хорст неначе переступив фатальний рубіж, за яким для нього не існувало нічого світлого. Щось надломилось у його душі, випускаючи з її тайників цинізм і жорстокість. Тепер він ненавидів усе на світі: і цей нескінченний чорний ліс, і Стефана, що плентався за ним по п'ятах, і чекову книжку, яка ще так недавно освілювала йому шлях до щастя з Раймондою. Тепер усе це втратило сенс.
— Хорсті, ти певен, що грузовики порожні? — пошепки запитав Дайн.
— Певен, — кинув через плече Хорст, так ніби за ним плентався набридливий пес, від якого не відчепишся, поки не мнеш кістку.