— У-у… ляля! Старина Вольф! Я зовсім забув, за мною боржок! — Очі Франсуа Дервіля блищали лукавою радістю.
Вольфганг Тегарт не розумів, на що натякає француз. Його думки були вже дома, на Фріденштрасе. Серце старого рвалося до дітей. Вони, напевне, вважають його мертвим.
— Ти пам'ятаєш, — гасконець вчепився в руку друга, — ревір, того російського хлопця Андре і свій день народження? Я тоді побажав тобі зустрітися зі мною через десять років і пообіцяв заплатити за вино сам! Пам'ятаєш?
— Здається, Франсуа, ти помилився. З того часу минуло лише кілька місяців.
— За цю помилку я згоден заплатити доброю пляшкою «Йоганнісбергера». Сподіваюсь, ти не проти?
— Ні, Франсуа, ні, — всміхнувся Тегарт і додав сумовито: — Чорт візьми, як воно у світі — і радість, і туга — все вкупі.
Вони стояли на східцях ратуші. Гефтлінги розтікалися з площі, прямуючи до вокзалів. Колона росіян розділилася надвоє. Військовополонені сідали в криті брезентом студебекери. Другу, значно меншу частину колони, повели кудись у провулок дівчата у формі службовців ЮНРРА. На східці ратуші піднявся сивоусий гефтлінг.
— Прощай, Вольфе.
— Прощай, гросфатер.
Вони обнялися.
— Приїжджай у гості, не забувай нас, Вольфе.
— Справжня дружба не забувається, Максе.
Вони міцно потисли один одному руки, і полковий комісар Максим Іванов, що мав у БСВ кличку Дід, побіг до студебекера.
— Жаль розлучатися з такими друзями, — промовив Вольф, ховаючи зчервонілі очі під густими кошлатими бровами. Біль розлуки осідав в його серці гірким щемом. — Ось і тобі пора… «В дорогу, ти вільний, гасконцю..» Здається, так говорить Сірано де Бержерак?
— Я не поспішаю, — відповів Франсуа.
Зате серце Тегарта нестримно рвалося на Фріденштрасе, в невеличкий будиночок за Остбангофом.
— Ну тоді ходімо вип'ємо по склянці.
Вони зайшли в перший гаштет, що трапився їм по дорозі. Ніхто з них не звернув уваги на забрьоханий «Оппель-адмірал», що повільно котився вулицею від Ізару, ніби принюхувався, звідки смачніше пахне. Біля гаштету машина притерлася до панелі і зупинилась. Вольф ще не встиг замовити два кухлі пива, коли до залу зайшли якісь люди. Їх було п'ятеро. Попереду йшов юнак у коричневому шкіряному пальті і солдатських чоботях. На голові в нього куйовдилась грива давно не стриженого волосся. За ним простував чорнявий бородань. Інших Тегарт роздивитись не встиг. Франсуа Дсрвіль, що сидів поруч нього, несподівано вигукнув, схопившись з місця:
— У-у… ля-ля! Мон шер амі Андре! Він же — Соколов Павло Петрович.
Передній глянув на гасконця і раптом всміхнувся щирою радісною усмішкою.
— Вольф, старина Вольф! — промовив чорнявий і, пробившись між густо поставленими столиками, кинувся до Тегарта.
Вольфганг теж упізнав товариша.
— Теодор! Живий!
— Як бачиш.
Вольф і Федір довго стискали один одного в обіймах.
— Ніби батько з сином зустрілися, — шепнув Хорстові Дайн-Рябчук.
Зони сіли за вільним столиком. Хорст дивився на теплу зустріч і щиро заздрив цим людям, його ніколи не зустрічали так радо. Ось він повернувся до рідного міста. Важкі небезпечні мандри скінчилися, а хто його тут чекає, хто зустріне з такою радістю — мати, тітка Сабінг, Ютта? А друзі, товариші? Їх у нього немає.
— Хорсті, — шепотів на вухо Стефан, — їх не можна випускати з рук.
— Чого ви там примостилися, як бідні родичі? Йдіть сюди, сідайте до гурту, — покликав їх Федір Крайніченко.
Ці двоє їхали з ними від туристяка, що на Траупзее. Хто вони і що — важко було сказати. Приїхали ніби оглядати туристяк. Один хотів купити, другий ніби продавав. Чорт їх розбере. Хлопцям було не до того. Звістка про перемогу, яку ці двоє привезли на туристяк, поглинула всі їхні думки і почуття. Дорогою незнайомці теж поводилися пристойно, щедро платили за їжу і вино, пригощали американськими сигаретами. Правда, їхня щедрість пояснювалась просто. У незнайомців поламалася машина, і після Зальцкаммергута вони попросилися до хлопців у «Оппель-адмірал». Єдине, що було трохи незрозуміле, — дуже несподівано в обох виникли інтереси в Мюнхені. Але замислюватись над цим ніхто з хлопців не мав бажання. Всі їхні помисли були про домівку, про швидке повернення на Батьківщину. Цілу дорогу вони тільки й говорили про те. Згадували Київ, Полтаву, Андрієву Калинівку. «Доїдемо до Мюнхена, поїмо десь і далі. Бензину нам до Нюрнберга стане. А там щось придумаємо. Там недалеко, за Шумавою — Чехословаччина і… наші!» — казав хлопцям Федір. Дякуючи приймачу, вони вже добре знали, що діється в світі.