«Воно, звичайно, не зовсім зручно, щоб американський генерал сидів проти портрета, на якому батько зображений в мундирі полковника медичної служби вермахта, та ще й при всіх орденах і регаліях. Треба сказати Гансові, щоб зняв негайно. Батько… Де він тепер? Чи живий ще?» Сабіна розповідала, що за місяць перед приходом американців вони з Гуго чкурнули на північ, до грос-адмірала Деніца. З того часу про них нічого не чути. Треба порадитись з Геро, вже час пред'явити свої права на спадщину і на ті гроші, що лежать у швейцарському банку. Тепер вона єдина і повноправна спадкоємиця. В серці ворухнулося почуття, віддалено схоже на жалість. Гізела підійшла ближче до стіни, на якій висів портрет, пильно вдивляючись у сірі холодні очі Герберта фон Глевіца. Ні, в цих очах ніколи не було ласки, теплоти, ніжності — вони завжди були холодні. Гізела піймала себе на тому, що думає про батька, як про покійника.
З вулиці долетів сигнал клаксона. Гізела здригнулася.
— Їдуть, — прошепотіла вона, прислухаючись.
Гудок прозвучав нетерпляче, вимогливо.
— Гансе!
— Слухаю, моя господине, — прошамкав беззубим ротом камердинер. Колись геройські бакенбарди обвисли, мов клапті білої піни.
— Зніміть цей портрет.
— Не розумію, навіщо? — Ганс поглянув на неї з острахом. — Гізхен, це ж…
— Зніміть негайно!
— Добре, я зніму, — згорбившись, слуга пішов по драбину.
— Стійте!
Ганс зупинився. Вона обпекла його злим поглядом сірих очей.
— Я сама. Ідіть відчиняйте ворота.
Камердинер покірно пішов до виходу. Гізела скочила на диван, рвонула важку позолочену раму, але міцний крюк не піддавався.
— Прокляття! — шепотіла вона пересохлими від хвилювання губами. — Зараз прийде Геро, а я…
Гізела з усієї сили рвонула раму і, втративши рівновагу, випустила її з рук. Портрет упав на паркет, скло розлетілося на скалки. Гізела боляче вдарилась коліном об стілець.
— Хай тому чорт… — несподівано голос її урвався. Вона забула про біль.
На порозі дверей, що вели на кухню, стояв живий Герберт фон Глевіц. Гізела скам'яніла. Дивилася на батька застиглими від жаху очима. Він підійшов до неї, злий і рішучий. Вона відступила на крок і заплуталась каблуками у важкому шлейфі вечірньої сукні. Сірі очі батька пожовкли від люті. Ще мить — і його важка рука злетіла над її обличчям. Повіки Гізели склепилися від жаху, вона вся знітилася, зіщулилась, чекаючи удару.
— Геро фон Шульце-Геверніц! — тремтячий, схвильований голос прозвучав як пересторога. І одразу ж почулися швидкі впевнені кроки.
— О, у тебе гості, — ні краплі здивування в голосі.
Вона розплющила очі. Геро всміхався.
— Знайомся, це мій батько, — ледве чутно промовила Гізела.
Але Шульце, здавалося, не помітив її хвилювання.
— Дуже приємно. Ми вже встигли познайомитись.
Професор підняв з підлоги розбитий портрет і, не сказавши ні слова, вийшов. Тільки тепер Гізела помітила його жовте, неголене обличчя, якийсь старий, обпалений на спині плащ і брудні черевики. Шульце дивився йому вслід, посміхаючись. Потім обняв Гізелу за оголені плечі.
— Все гаразд, Гізі, заспокойся. Сьогодні ми будемо веселитися.
Вона похилилась йому на груди і заплакала.
— Ну, заспокойся і зараз же всміхнись, — голос його був суворий. Шульце наказував. — Треба тримати себе в руках, кохана. Ми не любимо сліз, нам більше подобається усмішка, ну, — він легенько струсонув її за плечі і поцілував.
Вона спробувала всміхнутися.
— Отак краще. А де ж наші дами? — Шульце одійшов до стола, налив чарку вина і подав її Гізелі. — Випий.
Рука у неї тремтіла, плечі здригалися, але сліз уже не було. Гізела перехилила чарку і поставила її на стіл.
Геро поцілував її в губи. Відчувши на вустах присмак терпкого рейнвейна, сказав усміхаючись: