У дверях з'явився невисокий, огрядний чоловік. Чорна візитка, біла сліпуча манишка, гороховий у чорну цятку метелик. Ютта ковзнула по ньому очима. Щось ніби знайоме майнуло в її пам'яті і одразу ж потонуло у морок. Дівчина перевела погляд на матір. Сабіна стояла в напруженій позі, притискаючи до грудей пластинку. Довгі, побілілі, в коштовних перснях пальці, здавалося, от-от переломлять пластинку. В очах — подив, страх, розгубленість. «Що з нею?» — подумала Ютта і мимоволі знову поглянула на пана у чорній візитці, що саме цілував руку Гізелі.
— Стефане? Звідки? — почула вона шепіт матері.
Дайн-Рябчук теж чув ті сповнені тривогою слова, але не поспішав підходити до Сабіни. Ці декілька кроків виявилися дуже важкими. Не те щоб Стефан боявся жінок, ні, для кожної з них він знаходив слова, умів навіть бути цікавим співбесідником. Тільки в присутності Сабіни завжди почував себе пригнічено. Слова, які він приготував для цієї зустрічі, враз пропали. Дайн відчув нестерпну задуху, бридкий піт укрив тіло. В душі наростало обурення проти самого себе і, як не дивно, — проти Сабіни. Це було вже щось нове в його характері: обурення рятувало від розгубленості. «І справді, чого це я гублюся перед нею, немов хлопчисько? Я не прийшов просити ласки, я прийшов узяти її. За зневагу, яку я терпів від неї, треба платити зневагою. Кінець кінцем, вона така ж, як і всі інші». Дайн рішуче повернувся і підійшов до Сабіни. Він сподівався побачити в її очах розгубленість, але вони випромінювали спокій. Однак від Дайна не сховались бліді, безкровні пальці на темному тлі патефонної пластинки, якою Сабіна, ніби щитом, прикривала серце. Він осміхнувся і навмисне грубо сказав:
— Здрастуйте, Сабіно. Я бачу — час не зачіпає вас.
Вона поклала пластинку на радіолу і відразу ж пошкодувала: звільнившись, пальці дрібно тремтіли. Жінці довелося зібрати всю силу волі, щоб відповідати йому спокійно.
— Жінки як квіти, Стефане. Одна одцвітає у двадцять, друга після тридцяти тільки починає розпускатися і цвіте до самого снігу. Поглянь на нашу Ютту, вона розцвіла рано.
«І вже починаю одцвітати», — подумала дівчина. Перед нею стояв батько. Вона не бачила його десять років. Але зустріла його байдуже: холодно, ніби не серце у неї, а крига. Та й він, крім привітної усмішки, не знайшов для неї нічого. Стояв і дивився бляклими очима.
— Підійди до мене. Дай я тебе поцілую, — промовив Дайн.
Ютті здалося, що в його хрипкуватому голосі прозвучали щирі нотки. Вона ступила крок до нього і зупинилася, відчуваючи, як повзуть тілом бридкі холодні мурашки. Ні, вона не помиляється, у нього погані, брудні очі, в них не батьківське почуття. Дайн підійшов до неї сам. Узяв у маленькі долоні голову дівчини і поцілував у чоло.
— Не цурайся мене, Ютті. Я ж твій батько, — йому було дуже важко вимовити ці слова. На його обличчі були і збентеження, і радість. Проте, що його хвилювало насправді — зустріч з дочкою чи її жіноча зваба, — неможливо було зрозуміти.
— Десять років. Ціла вічність. Ти вже зовсім доросла, Ютті. Геро, поглянь, яка красуня в мене донька. Бог послав мені втіху на старості літ, — він говорив, говорив і все зазирав дівчині в очі.
А вона думала: «Який він мені батько? Я виросла без нього. Він чужий мені. Я зовсім не знаю цього чоловіка і не хочу, не бажаю знати».
— Хорсті! — несподівано вигукнула Ютта і, вирвавшись з рук Дайна, кинулась до дверей. Там, ніким не помічений, вже давно стояв Хорст Торнау.
РОЗДІЛ II
З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ'Я
В камері вогко і холодно. Андрій умостився з полтавчанином на нарах. Укрились шкіряним пальтом і притулились один до одного. Крізь вибите вікно в камеру тягнуться сизі у місячнім сяйві пасма промозклого туману. Ізар вирує під стінами, злий, невгамовний. Весна розтопила в горах сніги і покотила в долину шумливі спінені води.
Федір Крайніченко затулив плечем вічко у дверях, про щось стиха розмовляє із Вольфом. Тільки Франсуа Дервіль не знаходить собі місця. Засунувши руки в рукави смугастої куртки, стукотить колодками, з кінця в кінець міряючи камеру.
Квадрат вікна розграфлено гратами. За ним видніється чималий шмат неба., Загубленою підковою лежить на Чумацькому шляху місяць. Загадково підморгують великі, немов розжарені вухналі, зорі. Легкі і чисті, пропливають під ними одинокі хмарини. Пливуть швидко, поспішають кудись за чорний пруг ночі. Просторо і вільно їм у високому небі — тісно Андрієвому серцю у. цій камінній домовині. Згадується йому далека Калинівка і біленька хатка під куштратою стріхою. Кліпає жовтавим каганцем вікно. Випростав натруджену спину журавель над колодязем, задивився на зорі. Видзвонюють об цямрини, живим сріблом скочуються з дубового цебра краплини, а місяць перекотився у цеберко і затих, причаївся, ніби і йому хочеться в тихий затишок хати.