— Бреде, дорогенький, не…
— Я ненавиджу насилля, — урвав її я.
— Не можна дозволяти їй так чинити й далі, вона стомлюється; учора плакала півгодини…
— Гаразд, так, гаразд…
— Моя бідолашечка! Я намагаюся робити все якнайкраще, чесне слово. Не так-бо й весело, коли в будинку живе хтось майже божевільний. Я роблю це для тебе, Бреде.
Мені вдалося проковтнути шматочок сиру, але на смак він був як мило. Натомість від бренді мені поліпшало. Я жахливо засмутився, побачивши Прісциллу, — це було втілення розпачу. Але про що свідчили мої дорогоцінні сльози? Вони були — і не могли бути чимось іншим — сльозами чистої радості, чудесною прикметою змін, що відбулися зі мною. Я увесь — матеріально й фізично, — усе моє єство, уся моя вдача повнилися екстазом кохання. Я дивився перед собою крізь теплу сріблясту завісу сліз і бачив обличчя Джуліан: напружене й зосереджене, наче у пташки, воно зависло в повітрі, мов видіння Спасителя, що заспокійливо являється в пустельній печері самітникові, який помирає від голоду та втрачає глузд.
— Бреде, що сталося? Ти маєш незвичний вигляд, з тобою щось відбулося; ти такий гарний, наче святий чи щось таке; наче зійшов з якоїсь бісової картини — знову здаєшся молодим…
— Ти ж не покинеш Прісциллу, правда, Кріс? — запитав я й витер рукою сльози.
— Ти нічого не помітив, Бреде?
— Ні, а що?
— Ти назвав мене «Кріс».
— Правда? Як колись. Гаразд, ти ж так не вчиниш? Я заплачу тобі…
— Ох, забудь ти про ті мідяки. Я попіклуюся про неї. Уже знайшла нового лікаря. Її потрібно лікувати уколами.
— Добре. Джуліан.
— Що ти кажеш?
Я чомусь промовив ім’я Джуліан уголос. Підвівся з канапи.
— Кріс, якщо не заперечуєш, я піду. У мене є дуже важливі справи. — Думати про Джуліан.
— Бреде, прошу… Ну, гаразд, не затримуватиму тебе. Але я хочу, щоб ти дещо сказав мені.
— Що?
— Ох, що ти пробачаєш мені чи щось таке. Що ми помирилися чи щось таке. Ти знаєш, я просто кохала тебе, Бреде. Тобі моя любов здавалася якоюсь руйнівною силою чи прагненням влади, але мені просто хотілося втримати тебе. Насправді я тому й повернулася — до тебе й для тебе. Там, в Америці, я думала про тебе і про те, якою була дурепою. Звісно, я не помішана на романтиці. Розумію, що тоді в нас нічого б не вийшло, ми були такі молоді та, Господи, які ж нерозумні. Але я бачила в тобі щось, що не давало мені спокою. Мені часто снилося, що ми возз’єднуємося, розумієш, ночами, у справжніх снах.
— Мені теж, — зізнався я.
— О Господи! І це були такі щасливі сни. А потім я прокидалася й згадувала, як саме ми розійшлися; і бачила поруч із собою старе тупе Евансове обличчя — ми спали в одному ліжку майже до самого кінця. Знаю, я казала тобі різні мерзенні речі про бідного Еванса, а потім пошкодувала про це, напевно, справила жалюгідне враження — насправді я не зневажала Еванса, не ненавиділа його й не хотіла, щоб він помер; усе було зовсім не так, мені просто було нудно з ним і взагалі в тому місці. Єдине, що тримало мене там, — це можливість заробити гроші. Не малювання, чи дихальні вправи, чи глибинний психоаналіз. Я навіть гончарувала, Господи, спробувала там геть усе. Але наприкінці лише гроші мали значення. Та я завжди знала, що існує інший світ, гадаю, якийсь духовний світ, який десь чекає на мене. І, повернувшись сюди, я просто сподівалася, що знайду тут дім, домівку просто у твоєму серці…
— Моя найдорожча Кріс, що за дурниці.
— Ох, точно, але все одно… знаєш, я раптом відчула, що ти відкрився для мене, саме для мене… я можу ввійти у твоє серце, і на килимку перед дверима написано «Ласкаво просимо»… Бреде, скажи ці гарні слова, скажеш? Скажи, що пробачив мені, скажи що ми насправді возз’єднаємося й нарешті знову будемо друзями.
— Звісно ж, я пробачив тобі, Кріс, ми, безумовно, возз’єдналися. Ти теж мусиш мені пробачити, я був нетерплячим чоловіком…
— Будь певен, я пробачаю. Дякувати Богові, тепер ми нарешті можемо поговорити — поговорити про те, як усе відбувалося і якими бісовими дурнями ми були; але тепер ми все виправимо, надолужимо, «викупимо», як це стається в ломбардах. Побачивши, як ти плачеш через Прісциллу, я збагнула, що це можливо. Ти хороший чоловік, Бредлі Пірсон, і разом ми впораємося, якщо розкриємо наші серця…