Незграбно помахавши їм обом і не зважаючи на простягнуту мені руку Крістіан, я вийшов у двері, невимушеним кроком минув крихітний передпокій та опинився на вулиці. Уже вечоріло. Куди подівся цілий день?
Наближаючись до рогу вулиці, я почув, як за мною хтось біжить. Це був Френсіс.
— Бреде, я лише хотів сказати… Заждіть, будь ласка, заждіть… Я хотів сказати, що залишуся з нею, хай там що сталося, я…
— З ким?
— З Прісциллою.
— А, так. Як вона?
— Спить.
— Дякую, що допомагаєте бідолашній Прісциллі.
— Бредлі, я хотів упевнитися, що ви не гніваєтеся на мене.
— Чому б я мав гніватися?
— Хіба вам не огидно після того, що я вам наговорив і виплакався перед вами, декого аж нудить, якщо хтось отак виливає на них усе своє горе; боюся, я…
— Забудьте.
— І, Бреде, я хотів сказати ще дещо… Я хотів сказати… хай би що сталося… я на вашому боці.
Я зупинився й подивився на нього: Френсіс дурнувато шкірився, прикусивши нижню губу, а його крихітні очиці лукаво й запитально дивилися на мене знизу вгору.
— У майбутній… величній… битві, — сказав я, — хай би на яку… вона обернулася… дякую вам, Френсісе Марло.
Він здавався дещо здивованим. Я якось по-військовому відсалютував йому й пішов геть. Френсіс побіг за мною.
— Я дуже люблю вас, Бреде, ви ж знаєте.
— Трясця твоїй матері!
— Бреде, будь ласка, чи не могли б ви дати мені трохи грошей… мені соромно набридати вам, але Крістіан не дбає про мене…
Я дав йому п’ять фунтів.
Те, що один день відділений від наступного, — мабуть, особливість нашого життя на цій планеті. Загалом це милосердне рішення. Ми не засуджені до безупинного видряпування сходами буття, а постійно можемо освіжитися маленькими перепочинками від себе самих. Ми періодичні створіння: весь час падаємо до завершень і злітаємо до нових починань. Наша свідомість швидко втомлюється й поділена на розділи, а те, що завтра буде видніше, водночас розраджує нас і завдає незручностей, але зазвичай так і буває. І як чудово ніч поєднується зі сном, з його солодким видінням, так управно підлаштованим до наших потреб! Янголів, мабуть, дивують ці створіння, які так регулярно випадають з обізнаності до заселеної примарами темряви. Жоден філософ не спроможний пояснити, як наші слабкі особистості виживають у тих прірвах.
Наступного ранку — зачинався новий сонячний день — я прокинувся на світанні й точно усвідомив своє становище, але водночас знав: щось змінилося. Я був не зовсім таким, як учора. Лежав, перевіряючи себе, як перевіряють після катастрофи, чи не зламані кінцівки. Я й досі почувався стовідсотково щасливим, обличчя й досі здавалося дивовижно восковим, тануло в блаженстві та заливало благодаттю очі. Бажання, досі космічне, більше скидалося на фізичний біль, на щось таке, від чого можна померти на самоті, тихенько зіщулившись у куточку. Але я не відчував тривоги. Підвівся, поголився, ретельно одягнувся й подивився в дзеркало на своє нове обличчя. Я здавався таким молодим, що ставало моторошно. Потім випив трохи чаю, відтак сів, склавши руки, у вітальні й утупився в стіну за вікном. Я сидів нерухомо, як буддист, і пізнавав себе.
Коли минає початкове одкровення, кохання вимагає стратегії; і те, що часто це стає початком кінця, не применшує потреби в ній. Я знав, що сьогодні та, імовірно, до останнього дня мого життя мене напосідатимуть думки про Джуліан. Учора це не видавалося таким конечним. Те, що сталося вчора, означало (хоча в цьому й не було моєї заслуги), що я став шляхетним. І вчора цього було достатньо. Я кохав, і кохання створило вакуум на місці мого власного «я». Я очистився від образ і від ненависті, очистився від усіх жалюгідних тривожних страхів, з яких складається грішне еґо. Було достатньо її існування й того, що їй ніколи не стати моєю. Я мав жити й кохати на самоті, а розуміння того, що я спроможний на це, перетворювало мене на божество. Сьогодні я був не менш шляхетним, не більше піддавався ілюзіям, а моя воля була лише злегка енергійнішою та метушливішою. Звичайно, я ніколи не звірюся їй, звичайно, мовчання й робота, на щастя, поглинуть усю ту величну силу, якою мене обдаровано. І все ж я відчував нову потребу взятися до чогось локалізованішого й націленішого на Джуліан.
Отак нерухомо я просидів невідомо скільки. Напевно, я навіть по-справжньому заглибився в такий собі транс. А потім пролунав телефонний дзвінок, і серце моє розірвалося чорним вибухом, бо я був переконаний, що це Джуліан. Я побіг до апарата. Намацав слухавку та двічі впустив її, перш ніж спромігся піднести до вуха. Це телефонував Грей-Пелем з новиною, що його дружина нездужає й він має зайвий квиток на Ґлайндборнський оперний фестиваль. Чи не хочу я приєднатися? Я не хотів! Авжеж, ще в Глайндборні мене не було. Увічливо його спекавшись, я зателефонував до Ноттінґ-Гілл. Відповів Френсіс і розповів мені, що Прісцилла вранці поводилася спокійніше й погодилася на прийом у психіатра. Після цього я сів і задумався, чи не зателефонувати до Ілінґу. Безумовно, не для того, щоб побалакати з Джуліан. Може, мені варто зателефонувати Рейчел? А що, як відповість Джуліан?