Запитання вражало своєю простотою. Відповідь була очевидною:
— Ні. Усе вже зіпсовано. Я незліченну кількість разів уявляв, як звірюся тобі, але все це — лише фантазії. У реальному світі я не можу розповісти тобі про кохання. Реальний світ відкидає таку можливість. Вона не злочинна, просто сміховинна. Я почуваюся холодним і… стриманим. Чого ти хочеш? Почути, як я оспівую твої очі?
— Хіба, коли говориш про кохання… воно одразу… закінчується?
— Ні. Але це не… це не… це більше не має слів… це лише те, що я мушу забрати із собою й жити з ним. Поки я тобі нічого не сказав, я міг безкінечно уявляти, як звіряюся тобі. А тепер… мені відрізали язика.
— Я… Бредлі, не йдіть… я мушу… ох, допоможіть-но мені… знайти правильні слова… Це важливо… І це стосується мене… А ви говорите так, наче, крім вас, тут нікого немає.
— Крім мене, тут нікого немає, — погодився я. — Ти — лише персонаж моїх мрій.
— Це неправда. Я жива. Я чую ваші слова. Я можу страждати.
— Страждати? Ти? — Засміявшись, я підвівся та знову рушив геть.
Цього разу, перш ніж мені вдалося ступити кілька кроків, Джуліан спромоглася, не підводячись, упіймати мою руку своїми двома. Я подивився згори на її обличчя. Хотів витягти руку з її долонь, але десь між мозком і рукою наказ загубився. Я стояв і дивився в її наполегливе обличчя, що тепер здавалося жорсткішим і старшим. Вона пильно розглядала мене, не ніжно, але напружено насупившись: очі звузилися до вузьких запитальних прямокутників, вуста трохи розтулилися, ніс зморщився, наче з ледь помітним гидливим ваганням. Вона озвалася:
— Сядьте, будь ласка.
Я сів, і вона відпустила мою руку.
Ми дивилися одне на одного.
— Бредлі, ви не можете піти.
— Скидається на те. Тобі відомо, що ти дуже груба юна леді?
— Це не грубість. Це дещо, що я мушу зрозуміти. Ви кажете, що думаєте лише про себе. Гаразд. Я думаю лише про себе. Хоча ви це почали. Але тепер не можете просто припинити, коли вам заманеться. Тепер я повноцінний партнер у грі.
— Сподіваюся, тобі подобається гра. Мабуть, приємно відчути кров на кігтиках. Матимеш дещо приємне, що можна обдумати, лежачи в ліжечку сьогодні вночі.
— Не поводьтеся зі мною так огидно, Бредлі. Тут немає моєї провини. Я не пропонувала закохуватися в мене. Мені таке ніколи й не снилося. Коли це сталося? Коли ви стали дивитися на мене такими очима?
— Послухай, Джуліан, — сказав я, — такими спогадами дуже приємно розважитися, коли двоє кохають одне одного. Але коли хтось один кохає, а другий — ні, спогади втрачають свою привабливість. Те, що я, на жаль, закохався в тебе, не заважає мені знати тобі ціну: ти дуже юна, тобі бракує освіти, бракує досвіду, і, з багатьох поглядів, ти — легковажна дівчинка. І я не збираюся догоджати твоїй легковажності жодним словом з історії цих почуттів. Я знаю, що тебе, мабуть, це неабияк потішило. Але ти мусиш спробувати бути трохи дорослішою, холоднішою й нещаднішою щодо цього й просто відмежуватися. Ти не можеш із цим гратися. Твоя допитливість залишиться невдоволеною, а твоє марнославство непотішеним. І ти, я сподіваюся, на відміну від мене, триматимеш язика за зубами. Я не можу заборонити тобі пліткувати й сміятися із цього, але прошу тебе так не чинити.
Джуліан трохи помовчала й відповіла:
— Здається, ви мене зовсім не знаєте. Ви впевнені, що кохаєте саме мене?
— Гаразд, припустімо, що можу довіряти твоїй розважливості. А тепер я мушу попросити тебе звільнити мене від цього злого й суворого допиту.
Джуліан ще трохи помовчала й сказала:
— То завтра ви їдете? Куди?
— За кордон.
— І що мені робити? Просто заховати цей вечір під замок і викинути з голови?
— Так.
— Гадаєте, це можливо?
— Ти достеменно добре розумієш, що я маю на увазі.
— Розумію. І скільки вам знадобиться часу, щоб позбутися цього, як ви висловилися, нещасливого захоплення?
— Я не вживав слова «захоплення».
— Припустімо, я скажу, що ви лише хочете опинитися зі мною в ліжку.
— Припустімо, скажеш.
— Тобто вас не турбує моя думка?
— Уже ні.
— Тому що ви зіпсували всю втіху, яку давало ваше кохання, перетягнувши його зі світу фантазій до світу реального?
Цього разу я підвівся і, швидко ступаючи, відійшов досить далеко. Джуліан була наче видіння: ноги розтинали червону шовкову сукню із синіми тюльпанами, вона бігла, мов спартанка, мерехтіли блискучі сині черевики, руки простягнулися вперед. Тепер вона знову з’явилася на моєму шляху, і ми зупинилися обіч вантажівки з білими коробками. Особливий запах, який я не міг ідентифікувати, налетів на мене бджолиним роєм і приніс із собою жахливі асоціації. Я обіперся на задній борт вантажівки й застогнав.