— Джуліан, я почуваюся так жахливо, це я винен. Я радий, що тобі стало шкода матір. Ти не мусиш ненавидіти їх, але мусиш пожаліти. У чомусь вони мають рацію, а ми ні…
— Відтоді, коли вони замкнули двері, я почуваюся монстром. Але я була щасливим монстром. Іноді доводиться стати чудовиськом, аби вижити. Я й так уже достатньо доросла, щоб збагнути це.
— Ти втекла та прийшла до мене…
— Я подряпала ногу об паркан. Вона вся гаряча. Торкніться. — Вона запхала мою руку під спідницю й поклала собі на стегно. Шкіра була здерта, почервоніла та пашіла жаром.
Я торкнувся її своєю обпеченою долонею та відчув потяг до цього юного, милого, нехитрого створіння, яке так раптово й так чудесно стало моїм. Я забрав руку й повільно відхилився від неї. Цього й так було майже забагато.
— Джуліан, моя героїне, моя королево… ох, куди ж нам іти… ми не можемо повернутися до моєї квартири.
— Я знаю. Вони чекатимуть там, Бредлі. Я мушу побути з вами десь лише вдвох.
— Так. Хоча б для того, щоб усе обдумати.
— Тобто: «Хоча б для того, щоб усе обдумати»?
— Я почуваюся таким винуватим через усю цю, як ти сказала, різанину. Ми ще нічого не вирішили, ми не можемо, не знаємо…
— Бредлі, ну й мужній ви насправді! Ви збираєтеся відвезти мене назад до батьків? Вигнати, як кота? Ви тепер мій дім. Бредлі, ви кохаєте мене?
— Так, так, так, так, так!
— Тоді ви повинні бути сміливим та вільним і виявити лідерські риси. Подумайте, Бредлі, мусить бути якесь таємне місце, куди ми можемо піти, хай навіть це просто готель.
— Ох, Джуліан, ми не можемо піти до готелю. Немає нічого таємного, куди ми могли б піти… Ох, Боже мій, так, є таке місце! Воно є, є, є!
Вхідні двері були відчинені. Це я їх так залишив? Чи не чекає на мене всередині Арнольд?
Я тихенько зайшов і зупинився в передпокої, прислухаючись. Почувся якийсь шурхіт, схоже, зі спальні. А потім пролунав дивний звук, який могла б видати пташка, таке собі «ву-у». Я закляк, сполохавшись. А потім почувся звук, який неможливо було сплутати: хтось позіхнув. Я рушив уперед і відчинив двері спальні.
На моєму ліжку сиділа Прісцилла. Вона була вбрана в знайомий темно-синій костюм, який тепер здавався трохи мішкуватим. Сестра зняла черевики й потерла крізь панчохи пальці на ногах.
— О, ось де ти, — сказала вона й далі терла та шкрябала пальці, роздивляючись їх зблизька, нахиливши голову.
Вона знову позіхнула.
— Прісцилло! Що ти тут робиш?
— Я вирішила повернутися до тебе. Вони намагалися мене зупинити, але я пішла. Вони передали мене лікарям. Хотіли, щоб я залишилася в шпиталі, але я не хотіла. Там повно божевільних, а я не божевільна. Мене лікували шоком. Почуваєшся від нього жахливо. Кричиш і кидаєшся кімнатою. Їм доводиться тебе тримати. У мене синець на руці. Дивись!
Вона розмовляла дуже повільно. Заходилася старанно знімати темно-синій піджак.
— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись. На мене дехто чекає. Ми саме збиралися поїхати з Лондона.
Джуліан купувала за мої гроші одяг на Оксфорд-стрит.
— Подивись. — Прісцилла закасала рукав блузки. На передпліччі хизувався чималий строкатий синець. — Чи, думаєш, вони мене тримали? Може, і тримали. Вони користуються гамівною сорочкою, але на мене її не вдягали. Я так думаю. Не можу згадати. Від цього все в голові переплуталося. Хіба це добре? Вони зробили щось таке з моїм мозком, що він уже ніколи не працюватиме знову. Раніше я не розуміла. Я хотіла запитати тебе про це, а ти не прийшов. А Крістіан з Арнольдом весь час базікали й сміялися, я не мала спокою від їхніх балачок і реготу. Я почувалася там такою чужою, бідною родичкою. Потрібно жити зі своїми людьми. Я хочу, щоб ти допоміг мені з розлученням. Мені було так соромно перед ними, бо з їхніми життями все гаразд, і вони такі успішні. З ними я не могла поговорити про те, чого хочу, — вони завжди поспішали, а потім умовили мене спробувати електрошок. Не варто нічого робити поспіхом, згодом обов’язково пошкодуєш. Ох, Бредлі. Я шкодую, що лікувалася тими шоками, я відчуваю, що вони напівзруйнували мій мозок. Зрозуміло, що не можна лікувати людей електрошоком, хіба ні?