— Де Арнольд? — поцікавився я.
— Він щойно пішов кудись із Френсісом.
— Він був тут?
— Так. Прийшов після мене. Я пішла одразу після сніданку. Не те щоб я снідала — останнім часом я взагалі не можу їсти, навіть не зношу запаху їжі. Бредлі, я хочу, щоб ти пішов зі мною до юриста, а ще до перукаря, мені потрібно помити голову. Гадаю, це я можу зробити, це для мене не буде заскладним. А потім, думаю, я відпочину. Що сказав Роджер про мій норковий палантин? Я досі непокоюся через нього. Чому ти не навідував мене? Я весь час про тебе запитувала. Я хочу, щоб ти сьогодні вранці пішов зі мною до юриста.
— Прісцилло, сьогодні вранці я нікуди не можу з тобою піти. Я мушу поспіхом їхати з Лондона. Ох, навіщо ти тільки прийшла сюди?!
— Що сказав Роджер про мій норковий палантин?
— Він продав його. Гроші тобі віддасть.
— Ой, ні! Він був такий гарненький, такий особливий…
— Прошу, не плач…
— Я не плачу, я сама прийшла аж із Ноттінґ-Гілл, а не мала б, я хвора. Думаю, я трохи посиджу у вітальні. Можеш заварити мені чай? — Вона важко встала та протиснулася повз мене. Я відчув, як від неї тхне якимось неприємним звіриним запахом, змішаним із чимось лікарняним. Напевно, формальдегідом. Її обличчя здавалося грубим і сонним, а нижня губа глумливо відвисла. Вона повільно та обережно опустилася в невеличке крісло й поклала ноги на ослінчик.
— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись! Я мушу поїхати з Лондона. — Вона широко позіхнула, ніс задерся, очі звузилися, одна рука залізла під блузку й пошкрябала під пахвою. Моя сестра потерла очі й заходилася розстібати середні ґудзики на блузці. — Я весь час позіхаю й чухаюся, ноги болять, і я не можу спокійно сидіти. Думаю, це через струм. Бредлі, ти ж не покинеш мене, правда? Тепер ти єдиний, хто в мене залишився, і не можеш поїхати геть. Що ти казав? Роджер насправді продав мій норковий палантин?
— Я наллю тобі чаю, — сказав я, виходячи з кімнати. Пішов у кухню й справді поставив чайник. Я страшенно засмутився через Прісциллин вигляд, але, звісно ж, не міг змінити свої плани. Тієї миті я просто нічого не міг придумати. За півгодини в мене зустріч із Джуліан. Якщо я не з’явлюся, вона прийде простісінько сюди. Тим часом Арнольд, який не зрозуміло чому зник, може повернутися будь-якої миті.
Хтось зайшов у вхідні двері. Я вислизнув із кухні, ладен вирватися на волю, і налетів на Френсіса з такою силою, що знову виштовхнув його за двері. Ми схопилися одне за одного.
— Де Арнольд?
— Я скерував його в хибному напрямку, — пояснив Френсіс, — але вам варто поквапитись.
Я потяг Френсіса за собою у двір. Хотів побачити, якщо прийде Арнольд. Френсіс дав мені таке полегшення! Я міцно тримав його обома руками за рукави, аби він не втік, хоча він, схоже, не збирався. Марло самовдоволено всміхнувся мені.
— Що ви утнули?
— Сказав, наче гадаю, що бачив вас із Джуліан поблизу шинку на Шефтсбері-авеню. Сказав, що знаю: ви там завсідник, — і він кинувся туди, але невдовзі повернеться.
— Він вам сказав?..
— Він сказав Крістіан, а вона сказала мені. Кріс тішиться із цього, наче божевільна.
— Френсісе, послухайте. Сьогодні ми з Джуліан поїдемо геть. Я хочу, щоб ви залишилися з Прісциллою тут або в Ноттінґ-Гілл, як їй заманеться. Ось чек на значну суму, і я дам вам іще.
— Ти ба, дякую! Куди ви збираєтесь?
— Не має значення. Я час від часу телефонуватиму вам, щоб дізнатися, як справи в Прісцилли. Дякую за допомогу. А тепер мушу спакувати кілька речей і забратися звідси.
— Бреде, дивіться. Я приніс її назад. Боюся, тепер вона геть поламана. Я хотів випрямити ногу й відламав її. — Він запхав мені щось у долоню. Це була маленька бронзова статуетка пані на водяному буйволі.
Ми повернулися до квартири. Я зачинив парадні двері на засувку та пристукнув дверима помешкання. У квартирі лунав хриплий вереск. Це свистів електричний чайник, повідомляючи, що вода кипить.
— Френсісе, чи не приготуєте чай?
Я побіг до спальні й покидав одяг у валізу, а потім повернувся до вітальні.
Сестра сиділа, випроставшись, і мала наляканий вигляд.
— Що це шумить?
— Чайник.
— А хто там?
— Усього-на-всього Френсіс. Він залишиться з тобою, я мушу їхати.