— Бредлі, я змерзла. Я загубила свої сандалі.
Я відпустив її і, обернувшись, узявся цілувати її холодні мокрі ноги, що лежали в западинці подушки з вологого, схожого на губку, моху. На смак вони були схожі на росу, землю й трохи — на маленькі зелені квітчасті гілочки моху, що пахли селерою. Я затис її бліді мокрі ступні в долонях і застогнав від блаженства та палкого бажання.
— Бредлі, будь ласка. Я чую машину, хтось їде.
Я підвівся, охоплений полум’ям, допоміг їй звестися на ноги, і тут повз нас справді проїхала автівка, а світло вихопило з тіні ноги Джуліан, синю сукню, яка так пасувала до очей, і спалах кошлатої золотисто-коричневої гриви. Також фари висвітили сандалі, що лежали купочкою на дорозі.
— У тебе кров на нозі.
— Я лише здерла шкіру.
— Ти кульгаєш.
— Ні, просто нога затерпла.
Ми повернулися до авто, і я ввімкнув фари, вихопивши з темряви заплутану альтанку зеленого листя. Ми сіли в машину й узялися за руки.
— Тобі більше не доведеться знову так робити, Джуліан.
— Мені так шкода…
Ми мовчки поїхали далі, а її рука лежала на моєму коліні. Вона до останнього читала карту, скориставшись електричним ліхтариком. Ми перетнули залізничну колію й виїхали на якусь порожню пласку рівнину. Тепер ніде не було видно світла у вікнах будинків. У променях фар виднілася дорога й тьмяне кам’янисте узбіччя із сірої гальки та жорсткої яскраво-зеленої трави. Ми зупинилися й повернули на безлицьому перехресті, де світло ліхтарика Джуліан упало на дороговказ. Дорога перетворилася на кам’янистий шлях, уздовж якого ми гуркотіли зі швидкістю менше ніж десять кілометрів на годину. Нарешті світло фар вигнулося й висвітило два білих стовпчики воріт із назвою жирним курсивом: «Патара». Машина в’їхала на гравієву доріжку, світло ковзнуло червоними цегляними стінами, і ми зупинилися біля вузького ґанку, захованого за решіткою. Ключ уже був у руках Джуліан — вона стискала його кілька кілометрів. Я кинув погляд на наш притулок: невеличке квадратне бунгало з червоної цегли. Агент, що рекламував його, був занадто романтичний.
— Тут чудово, — озвалася Джуліан і пустила мене всередину.
Усюди ввімкнено світло. Джуліан бігала з кімнати до кімнати. Вона вже стягла простирадла з подвійного ліжка-дивана.
— Не думаю, що його колись провітрювали, він геть вологий. Ох, Бредлі, спустімося одразу до моря, чому б нам так не вчинити? А потім я приготую вечерю.
Я подивився на ліжко.
— Уже пізно, люба. Ти впевнена, що з тобою все гаразд після падіння?
— Звичайно! Думаю, мені варто перевдягнутися, стало трохи прохолодно, а потім ми спустимося до моря. Воно мусить бути десь зовсім поряд, здається, я чую його.
Я вийшов у двері та прислухався. Звук моря, яке шурхало галькою, долинав розміреним різким і скрипливим зітханням з-поза якогось невеличкого горбочка, імовірно, піщаної дюни просто навпроти мене. Місяць трохи захмарився, але кидав не сріблясте, а золоте світло, у якому я роздивився білу загорожу навколо саду, кудлаті чагарники та обриси самотнього дерева. Відчуття порожнечі й рівнини. Повільно ворушилося солоне повітря. Я відчув суміш благословення й чистого страху. За кілька секунд повернувся до будинку. Тиша.
Я зайшов до спальні. Джуліан у рожевій нижній спідниці з білими квіточками й білою каймою лежала на ліжку й міцно спала. Її блискуче каштанове волосся розсипалося подушкою й наполовину затулило обличчя шовковистою сіткою, схожою на краєчок прекрасної шалі. Моя кохана лежала на спині, оголивши горло, наче в очікуванні ножа. Її бліді в денному світлі плечі зараз були такими ж вершковими, як місяць у сутінках. Зведені коліна вона трохи підтягнула, і було видно її брудні голі стопи. Її руки, теж коричневі від глини, знайшли одна одну й улаштували собі гніздечко, мов двійко тварин, між грудьми Джуліан. Її праве стегно нижче від білої кайми почервоніло й було подряпане у двох місцях: одного разу, коли вона перелізала через паркан, а вдруге — коли дівчина вистрибнула з машини. У неї був по-справжньому насичений подіями день.
Як і в мене. Я сидів, нахилившись над нею, і обмірковував сотні різних речей. Мені не хотілося будити Джуліан, хоча й спало на думку, що варто обмити їй стегно. Довгі подряпини здавалися достатньо чистими. Її раптова чарівна втеча в несвідоме була саме тим, про що я сьогодні не раз мріяв: бути з нею та водночас на самоті. Сидячи й зітхаючи поряд із Джуліан, я відчував дивне задоволення від того, що не торкався її. Трохи згодом я обережно накрив дівчину простирадлом, натягнувши його до затишно складених рук, і замислився, що я накоїв, чи, радше, що накоїла вона; адже більше її воля, ніж моя, цілком змінила наші життя. Імовірно, завтра вранці все видаватиметься їй лише жахливим сном. Імовірно, завтра вранці я повезу зарюмсану дівчинку назад до Лондона. До цього я теж мушу бути по-чесному готовим, бо й так уже здобув багатство, на яке анітрохи не заслуговував. Як було чудово й страшно, коли вона вистрибнула з машини. Але що це означало, крім того, що вона молода, а молодь полюбляє крайнощі? Вона була дитиною крайнощів, а я був старим пуританином. Чи кохатимусь я колись із нею? Чи зможу я?