— Френсісе, привіт. Як ви дізналися, де я?
— Ох, Бредлі… Бредлі…
— Що сталося? Арнольд нас викрив? Що за безлад ви там улаштували?
— Ох, Бредлі…
— Заради Бога, скажіть, що таке. Що сталося?
У слухавці запала тиша, а потім почулися голосні схлипування. З іншого боку дроту плакав Френсіс, мене занудило від страху.
— Що?..
— Ох, Бредлі… це Прісцилла…
— Що?
— Вона померла.
Я раптом чітко й відсторонено побачив телефонну будку, сонячні промені, когось, хто чекає ззовні, і моє власне обличчя з виряченими очима за склом.
— Як?..
— Вона наклала на себе руки… проковтнула снодійні пігулки… мабуть, заховала їх… я залишив її… не варто було цього робити… ми повезли її до шпиталю… але вже було занадто пізно… ох, Бредлі, Бредлі…
— Вона насправді… померла… — повторив я й відчув, що цього просто не може бути, це неможливо, вона була в шпиталі, де людям кращає, вона просто не могла накласти на себе руки, це чергова хибна тривога. — Насправді… померла… Ви впевнені?..
— Так, так… Ох, мені так… це була моя провина… вона померла, Бредлі… у швидкій вона ще була жива… а потім вони мені сказали, що її вже немає серед живих… Я… ох, Бредлі, пробачте мені…
Прісцилли вже немає серед живих.
— Це не ваша провина, — відповів я автоматично. — Це я винен.
— Ох, я такий нещасний… усе це моя провина… я хочу вбити себе… після цього я не можу жити, як я зможу… — Він знову схлипнув і зайшовся риданнями.
— Френсісе, припиніть скиглити. Послухайте, як ви знайшли мене?
— Я знайшов у вас на столі листа від агента… і подумав, що ви можете бути там… я мусив знайти вас… Ох, Бредлі. Я був у пеклі, у пеклі, ніхто не знав, де ви… як подумаю, що таке сталося, а ви навіть не знаєте… я надіслав телеграму вчора пізно вночі, але вони сказали, що вона надійде тільки сьогодні зранку.
— Я щойно одержав її. Тримайтеся. Просто заспокойтеся й тримайтеся.
Я мовчки стояв у косих променях сонця й дивився на дірчастий бетон телефонної будки. Мені хотілося плакати, вона не могла померти; невже тепер усьому край, геть усьому? Я хотів узяти Прісциллу на руки й воскресити. Розпачливо хотілося втішити її та зробити щасливою. Це було б так просто.
— О Господи, о Господи, о Господи, — тихенько бурмотів Френсіс, повторюючи це знову і знову.
— Послухайте, Френсісе. Ще комусь відомо, що я тут? Арнольд знає?
— Ні. Ніхто не знає. Арнольд і Крістіан приходили вчора пізно вночі. Вони зателефонували, і мені довелося розповісти. Але тоді я ще не знайшов листа й сказав їм, що не знаю, де ви.
— Це добре. Нікому не кажіть, де я.
— Але, Бреде, ви ж одразу повернетеся, чи не так? Ви мусите повернутися.
— Я повернуся, — пообіцяв я, — але не одразу. Вам просто пощастило знайти того листа. Вважайте, що цієї розмови не було.
— Але, Бреде, похорон і… я ще нічого не робив… вона в морзі…
— Ви не казали її чоловікові? Знаєте його, Роджер Сакс?
— Ні, я…
— Ну, тоді повідомте його. Ви знайдете його адресу й телефон у моєму записнику в…
— Так, так…
— Він організує похорон. Якщо відмовиться, організуйте ви… У всякому разі починайте… Робіть те, що робили б, якби насправді не знали, де я… Я приїду, коли зможу.
— Ох, Бреде, я не можу… ви мусите приїхати, мусите… всі весь час питають… вона ж ваша сестра…
— Я найняв вас доглядати за нею. Чому ви залишили її?
— О Господи, о Господи, о Господи…
— Робіть те, що я вам сказав. Ми більше нічого не можемо зробити для… Прісцилли… вона вже… більше не з нами.
— Бреде, прошу, приїжджайте, будь ласка… заради мене… Поки я не побачу вас, я горітиму в пеклі… не можу вам передати, як це… Я мушу побачити вас, я мушу…
— Я не можу приїхати просто зараз, — заперечив я. — Я не можу… приїхати… просто зараз. Владнайте справи… зв’яжіться з Роджером Саксом… Залишаю все це на ваш розсуд. Я приїду, коли зможу. На все добре!
Я швидко поклав слухавку й вийшов із будки на яскраве сонце. Чоловік, що чекав назовні, зачудовано глипнув на мене й зайшов досередини. Я наблизився до машини, зупинився біля неї й торкнувся капота. На сухій дорозі він припав пилом, на ньому залишалися сліди від моїх пальців. Я окинув поглядом тиху гарненьку сільську вуличку з будинками різних розмірів і форм, зведеними у вісімнадцятому столітті, а потім сів у машину, розвернувся й дуже повільно поїхав назад, повз церкву, в напрямку «Патари».
Буває, що, відкидаючи прості й очевидні поривання моральних зобов’язань, опиняєшся в такому заплутаному лабіринті, як ніколи раніше. Часом ми, безсумнівно, чинимо правильно, відкидаючи ці прості поривання, чинимо правильно, даючи життя жахливим деталям, що лежать значно глибше. Правду кажучи, я не переймався через свої моральні зобов’язання. Імовірно, я припускав, що чиню неправильно, але не звернув уваги на це припущення. Звичайно, мене гризло відчуття провини й жаху через мою помилку, якій не було вибачення, через те що я не зміг зберегти життя моїй любій сестрі. Але, їдучи до «Патари», я детально прораховував наше найближче майбутнє. Я повірив у сміховинну ідею, ніби те, що Френсіс дізнався, де мене шукати, було лише випадковістю, простим результатом моєї необачності. А що ця телефонна бесіда була неоднозначною та причина її була такою випадковою, вона видавалася менш реальною, її легше було стерти зі сторінок історії. Поводячись так, наче її й не було, я майже не спотворював справжнього розвитку подій. У тому, що сталося, не було потреби, воно не мало б відбутися й тому видавалося дещо туманним. У такому разі я не мусив іще більше мучитися та страждати від думки, що варто одразу вирушити до Лондона. Хай там що, я вже нічим не міг допомогти Прісциллі.