— Я полагоджу твій ланцюжок, полагоджу.
— Не потрібно нічого лагодити. Я просто зав’яжу його вузликом.
— А ще я полагоджу овечий череп.
— Він розлетівся на друзки.
— Я його полагоджу.
— Запнімо завіси. Я відчуваю, як злі духи дивляться на нас.
— Ми оточені духами. Завіси не затримають їх ззовні.
Але я все ж таки засунув завіси та обійшов навколо її стільця, напрочуд легко торкнувшись пальцем її шиї. Її плоть була прохолодна, майже холодна, і дівчина здригнулася, вигинаючи шию. Більше вона ніяк не відреагувала, але я відчув, що наші тіла пов’язані путами, завдяки яким ми розуміємо одне одного. Тим часом надійшла мить тихої словесної розмови, зовсім нової бесіди — потаємної та пророчої.
— Я знаю, — відгукнулася вона. — Вони аж кишать. Я ніколи раніше такого не відчувала. Прислухайся до моря. Шумить зовсім близько, хоча вітру немає.
Ми прислухалися.
— Бредлі, піди, будь ласка, і замкни вхідні двері.
Я пішов, замкнув двері, а потім знову сів навпроти неї.
— Ти змерзла?
— Ні, це не… холод.
— Розумію.
Убрана в синю сукню з білим вербовим листям, у якій втекла, із накинутим на плечі легким вовняним пледом з ліжка, вона пильно дивилася на мене широко розплющеними очима, й обличчя її судомно смикалося. Сліз уже пролилося чимало, але зараз Джуліан уже не плакала. Вона видавалася набагато старшою — і це було чарівно! — уже не тією дитиною, яку я знав, а якоюсь надзвичайною жрицею, віщункою, храмовою блудницею. Вона гладенько зачесала волосся назад, і її лице набуло оголеності, самотності, неоднозначної пильної красномовності маски. Вона мала туманний відсутній вигляд величної статуї.
— Ох, ти дивовижна, дивовижна.
— Я так дивно почуваюся, — відізвалася Джуліан, — геть безликою, раніше зі мною ніколи такого не було.
— Усе це — сила кохання.
— Хіба це робить зі мною кохання? Учора, позавчора я думала, що кохаю тебе. Але такого відчуття не було.
— Це бог, це чорний Ерос. Не бійся.
— Ох, я не… боюся… просто почуваюся розбитою на друзки та спустошеною. Я опинилася там, де ніколи не була.
— Я теж там із тобою.
— Так. Це кумедно. Знаєш, коли ми були просто ніжними й спокійними, я відчувала твою близькість гостріше, ніж будь-чию іншу в житті. А тепер я почуваюся так, наче залишилася сама… і все ж я не… я не… я — це ти. Я — це ми обоє.
— Так. Так.
— Ти навіть схожий на мене. Я наче дивлюся в дзеркало.
У мене з’явилося дивне відчуття, немов я сам промовив ці слова. Я розмовляв її устами, крізь чисту лункý порожнечу її буття, спустошеного коханням.
— Тоді я дивилася тобі в очі й думала: «Бредлі!» А тепер ти не маєш імені.
— Ми одержимі.
— Я відчуваю, що ми пов’язані назавжди. Немов… присвятили себе одне одному.
— Так.
— Послухай, як їде потяг, як чисто він звучить.
Ми прислухалися до поїзда, що промчав удалині.
— Це схоже на натхнення? Я маю на увазі, коли ти пишеш?
— Так, — погодився я.
Я відчував, що схоже, хоча ніколи не знав натхнення, наразі не знав. Але тепер здобув право та зможу творити. Хоча я досі залишався в темряві, випробування моє було позаду.
— Це направду одне й те саме?
— Так, — повторив я. — Прагнення людського серця кохати й пізнавати нескінченне. Але більшість людей розуміє це, лише закохавшись, коли концепція цього прагнення сповна задовольняється й відкривається їм.
— І мистецтво теж…
— Це те саме прагнення… очищене… присутністю… можливістю… божественної присутності.
— Мистецтво і кохання…
— Два явища, що передбачають одвічні завдання.
— Тепер ти писатимеш, чи не так?
— Тепер я писатиму.
— Я почуваюся цілісною, — зізналася Джуліан, — неначе мені пояснили, чому ми мали поєднатися. А тепер навіть пояснення не має значення. Ми разом. Ох, Бредлі, я позіхаю!
— І до мене повернулося ім’я! — зрадів я. — Ходімо. До ліжечка — і спати.
— Гадаю, я ніколи в житті не почувалася такою важкою й приємно стомленою.
Я відвів її до ліжка, і вона заснула просто в нижній спідниці, як минулої ночі. Я анітрішки не хотів спати й почувався розбурханим. Відчувши її у своїх обіймах, я зрозумів, що рішення не повертатися до Лондона було правильним. Я мусив залишитися тут заради свого випробування. Я обіймав Джуліан і відчував, як до мого тіла повертається тепло звичайної домашньої ніжності. Подумав про бідолашну Прісциллу й про те, як уранці розділю весь свій біль із Джуліан. Уранці я розповім їй усе, усе, і ми повернемося до Лондона, щоб стикнутися з простими завданнями й моральними зобов’язаннями. Там розпочнеться буденність нашого спільного життя.