— Точно, — погодився я. — Точно.
— Я не можу знести цієї думки, — сказала Джуліан. — Про Прісциллу, не можу знести, не можу знести…
— Заспокойся, — втішав її Арнольд. — Заспокойся. Ну ж бо.
— Джуліан, не йди, — озвався я. — Ти не можеш так просто піти. Я хочу пояснити тобі все як слід сам-на-сам. Гаразд, якщо твої почуття до мене змінилися, так і буде. Я відвезу тебе, куди ти скажеш, і ми попрощаємося. Але, молю, не залишай мене зараз. Прошу тебе в ім’я… ім’я…
— Я забороняю тобі залишатися, — попередив її батько. — Я вважаю ваш учинок розбещенням. Мені прикро, що я вимушений скористатися таким грубим словом. Я дуже засмутився й розгнівався; я ретельно намагаюся бути розсудливим і люб’язним. Але подивися на ситуацію об’єктивно. Я не можу поїхати й не поїду звідси без тебе.
— Я хочу пояснити тобі, — утрутився я. — Я хочу пояснити тобі все, що стосується Прісцилли.
— Як ти міг?.. — повторила Джуліан. — О, Божечко… Божечко… — Тепер вона безпомічно плакала, і її вологі губи тремтіли.
Я відчув страждання, фізичний біль, усеосяжний жах.
— Не залишай мене, люба, я помру. — Я підійшов до неї, потягнувся й боязко торкнувся рукава власного піджака.
Арнольд умить оббіг навколо стола, схопив її за другу руку й потягнув за собою до передпокою. Я йшов за ними. Через відчинені двері спальні я побачив гайковий ключ, що лежав на білих простирадлах на ліжку, миттєво схопив його й зупинився, загородивши вхідні двері.
— Джуліан, тепер я не можу дозволити тобі піти, я втрачу глузд, прошу, не йди… ти мусиш залишитися зі мною, щоб я хоча б устиг виправдатися…
— Вас неможливо виправдати, — сказав Арнольд. — Навіщо сперечатися? Хіба ви не бачите, що все скінчилося. Попустували з дурним дівчиськом, та й годі. Чари розвіялися. І дайте мені цей гайковий ключ. Мені не подобається, як ви його тримаєте.
Я віддав йому ключ, але не відійшов від дверей.
— Джуліан, вирішуй, — сказав я.
Вона в сльозах спробувала швидко, але рішуче висмикнутися з батькових лещат.
— Я не йду з тобою. Я збираюся залишитися тут, із Бредлі.
— Ох, дякувати Богові, — зрадів я, — дякувати Богові.
— Я хочу послухати, що скаже Бредлі. Повернуся до Лондона завтра. Але я не збираюся залишати Бредлі самого посеред ночі.
— Дякувати Богові.
— Ти йдеш зі мною, — наполягав Арнольд.
— Ні, не йде. Вона сказала, як хоче вчинити. А тепер, будь ласка, ідіть собі. Арнольде, подумайте. Ви ж не хочете, щоб ми билися через це? Чи ви хочете розкришити мою голову тим гайковим ключем? Я обіцяю, що завтра привезу Джуліан до Лондона. Ніхто не силуватиме її, ніхто не може змусити її хай там до чого, вона чинитиме так, як хоче, і я не збираюся її викрадати.
— Будь ласка, іди, — озвалася Джуліан. — Мені шкода. Ти був люб’язний і… спокійний, але сьогодні я мушу залишитись тут. Я обіцяю, що прийду до тебе й вислухаю все, що ти хочеш сказати. Але, будь ласка, побудь милосердним і дозволь мені вислухати його. Ми поговоримо, зрозумій. Правду кажучи, ти нічого не можеш тут вдіяти або змінити.
— Її правда, — погодився я.
Арнольд не подивився на мене. Він надзвичайно зосереджено й безутішно роздивлявся свою доньку. Потім зітхнув, наче вдавився повітрям.
— Ти обіцяєш повернутися завтра додому?
— Я приїду, і ми побачимося завтра.
— Чи обіцяєш ти повернутися додому?
— Так.
— І більше не… сьогодні вночі… от дідько… якби ти тільки знала чи могла уявити, як учинила зі мною…
Я відійшов від дверей, і Арнольд промаршував у темряву. Я ввімкнув світло на ґанку. Наче проводжав гостя. Ми з Джуліан стояли, мов подружжя, і дивилися, як Арнольд сідає до своєї автівки. Щось заторохтіло — це він кинув назад гайковий ключ. Фари несподівано засвітилися й вихопили з темряви гравійну доріжку, порослу кволими розквітлими будяками, кошлату яскраво-зелену траву й вервечку білих стовпчиків огорожі. Потім світло рвучко повернуло, осяявши відчинені ворота, і рушило дорогою геть від нас. Я потягнув Джуліан назад до будинку, зачинив двері й припав до її стоп, укляк, обіймаючи її ноги та притискаючись головою до пругу синьої сукні.
Якусь мить вона терпіла ці обійми, а потім обережно вивільнилася, пішла до спальні й сіла на ліжко. Я кинувся слідом і спробував обійняти її, але вона відштовхнула мене легким і ніжним напівсвідомим порухом.
— Ох, Джуліан, ми ж не втратили одне одного, чи не так? Мені так страшенно шкода, що я збрехав про свій вік, це було дурницею. Але ж насправді це не має значення, правда? Я маю на увазі, що ми вищі за такі дрібниці, вони не мають для нас значення. Я не міг вирушити цього ранку до Лондона, хоча знаю, що злочинно було не поїхати туди. Але я скоїв цей злочин через те, що кохаю тебе.