— Я почуваюся так збентежено, — зізналася вона, — почуваюся так жахливо розрізнено…
— Дозволь мені пояснити, як…
— Будь ласка. Я не можу слухати, я просто не спроможна слухати… Усе це таке потрясіння… наче якась руйнація… я краще… гадаю, я просто піду до вбиральні, а потім спробую поспати. — Вона пішла геть, повернулася, зняла сукню й убрала поверх білизни темно-синю шовкову нічну сорочку. Вона вже скидалася на сновиду.
— Джуліан, дякую, що залишилась. Я з вдячністю обожнюю тебе за те, що ти залишилася. Джуліан, ти ж будеш доброю до мене, чи не так? Ти можеш зламати мою шию своїм маленьким пальчиком.
Вона стала важко вкладатися в ліжко, силувано рухаючись, наче стара баба.
— Правильно, — сказав я. — Поговоримо вранці, чи не так? А зараз ми поспимо. Якби ми лише могли заснути в обіймах одне одного, це так допомогло б нам, чи не так?
Вона похмуро подивилася на мене; сльози на обличчі вже висохли.
— Можна мені залишитися, Джуліан?
— Бредлі… любий… зараз мені краще побути самій. Я почуваюся так, наче мною оволоділи чи… мене зламали… мені потрібно знову набути цілісності, а для цього… краще побути на самоті… просто зараз.
— Гаразд, я розумію, моя дорогоцінна кохана, моя мила. Я не буду… ми поговоримо вранці. Лише скажи, що пробачаєш мені.
— Так, так.
— На добраніч, люба моя.
Я поцілував її в чоло, а потім швидко підвівся, вимкнув світло й зачинив двері. Після цього я пішов до вхідних дверей, замкнув їх на ключ і на засув. Цієї ночі все видавалося можливим, навіть повернення Арнольда з гайковим ключем. Я сидів у кріслі у вітальні та шкодував, що не прихопив із собою хоч трохи віскі. Вирішив, що не спатиму цілу ніч.
Я почувався таким ображеним і наляканим, що важко було взагалі про щось думати. Хотілося скоцюрбитися від болю й застогнати. Який вигляд мало моє викриття та приниження її батьком? Яке це справило на неї враження? Арнольдові не довелося переламати мені коліна своїм тупим інструментом. Він і так досить успішно переміг. Що означатиме мій промах із Прісциллою? Ох, якби я лише знайшов час розповісти їй усе. А що, як Джуліан змінить свій погляд на мене? Чи здаватимусь я їй стариганом, який збожеволів від хтивості? Я мушу пояснити, що приховав Прісциллине самогубство, покинув її — спочатку живу, а потім мертву — на інших не лише тому, що хотів опинитися із Джуліан у ліжку. Я вчинив так через те, що все це важливіше, ніж здається; усе це наче відданість обіцянці, наче кара Божа, щось таке, у що я не можу втрачати віру. Чи здасться їй усе це безглуздям? Чи стане — і ця думка, боюся, завдавала мені найгірших страждань — різниця між сорока шістьма та п’ятдесятьма вісьмома роками фатальною?
Пізніше я подумав про Прісциллу, про те, як надзвичайно сумно все це, про нікчемне завершення її життя. Схоже, лише зараз моє серце осягнуло приголомшливу звістку про її смерть і я відчув щиру, та вже марну любов до сестри. Мені варто було подумати, як розрадити її. Мав бути якийсь вихід. Мене стала брати дрімота, тож я підвівся й потинявся кімнатою. Відчинив двері в спальню, прислухався до рівного дихання Джуліан і помолився. Пішов до ванної й подивився в дзеркало на своє обличчя. Воно більше не світилося благочестивим сяйвом. Очі ховалися межи зморшками, чоло вкрилося брижами, побляклу землисту шкіру помережали криваво-червоні прожилки. Я мав виснажений і старечий вигляд. Але Джуліан спокійно спала, а разом із нею спали всі мої сподівання. Я повернувся до крісла у вітальні, відкинув голову на спинку й тієї ж миті заснув. Мені наснилося, що ми з Прісциллою були молоді й ховалися під прилавком крамниці.
Я прокинувся в жахливому сірому, плямистому передсвітанковому світлі, що надавало незнайомій кімнаті примарного вигляду. Меблі, втративши чіткі обриси, скупчилися навколо мене, мов поснулі звірі. Усе навкруги здавалося вкритим брудними запиленими простирадлами. Крізь щілини між незграбно запнутих штор виднілося світанкове небо, бліде й похмуре, позбавлене кольорів: сонце ще не зійшло.
Спочатку я налякався, а потім повернулися спогади. Я став зводитися на ноги — тіло заціпеніло й боліло — і відчув якийсь огидний запах, напевно, мій власний. Похитуючись, я пішов до дверей, тягнучи заціпенілу ногу й хапаючись за спинки стільців. Прислухався біля дверей спальні. Тиша. Я надзвичайно обережно відчинив їх і просунув голову.