Роджер в ошатному чорному костюмі, з відповідальним, мужнім й осиротілим виглядом дякував декламаторові віршів і ще якомусь службовцеві крематорію. Люди, що несли труну, вже пішли. Крістіан розмовляла з трьома жінками, які зворушено милувалися мокрими азаліями. Поруч зі мною Френсіс намагався втиснутися під парасольку й правив історію, яку вже розповідав мені з варіаціями кілька разів. Розмовляючи, він тихенько схлипував. А під час декламації — ридма ридав.
— Коли я підіймався нагору, я не збирався там залишатися. Я зустрів його по обіді у дворі, і він запропонував навідатися на чашечку чаю. Здавалося, що з Прісциллою все гаразд, і я сказав, що піду нагору, до сусідів, щоб випити чаю, мені здавалося, з нею все гаразд, і вона сказала, що збирається полежати у ванні. А потім, коли я був нагорі, ми випили щось, і бозна, що це було, гадаю, туди підмішали наркотики чи щось таке, чесне слово, Бреде, я думаю, там були наркотики. Господи, я вмію пити, але те пійло відправило мене в нокаут, а потім, о Господи, він став до мене чіплятися, присягаюся, це не я почав, Бреде, я просто реготав і підозрюю, що напився як свиня, а він сказав, щоб я залишався на ніч, о Господи… я сказав, що вже до біса пізно і що я на хвилинку спущуся вниз, подивлюся, як там Прісцилла… І я пішов униз, а вона спала… Я зазирнув у кімнату, вона спала й мала такий звичайний і спокійний вигляд, що я вирішив повернутися та провів ніч там, із ним. Ми ще трохи пили і… о Господи… уранці я прокинувся дуже пізно, мабуть, мені підсипали наркотиків, це не було звичайне пійло. Ріґбі вже пішов на роботу, це було жахливо. Я був п’яний як чіп. Пішов униз, а Прісцилла досі спала, і я не будив її, а потім її дихання здалося мені дивним. Я спробував розбудити її та зателефонував до шпиталю, а швидка їхала цілу вічність. Я поїхав із нею, у швидкій вона ще була жива, а потім я чекав, і вони сказали, що вона проковтнула таблетки цілу вічність тому… по обіді попереднього дня, і вже запізно, і, о Господи, Бреде, після цього я не можу жити, я не можу жити, не можу жити…
— Ох, заткніться вже, — урвав його я. — Вашої провини тут немає. Це я винен.
— Ох, Бреде, пробачте мені.
— Припиніть скиглити, як клята баба. Ідіть геть, зрозуміло? Ви не винні. Це мало статися. Для неї так навіть краще. Якщо хтось вирішив померти, його неможливо врятувати. Так буде краще.
— Ви казали мені піклуватися про неї, а я…
— Ідіть геть.
— Куди мені піти, ох, куди мені після всього цього йти? Бреде, не женіть мене геть, я втрачу глузд, я мушу бути поряд із вами, інакше збожеволію від горя. Ви мусите пробачити мені, мусите допомогти мені, Бреде, чуєте, ви мусите. Зараз я повернуся до квартири й поскладаю, поприбираю там, так і звчиню, ох, прошу, дозвольте мені тепер залишитися з вами. Я буду корисним, і можете навіть не давати мені грошей…
— Я не хочу бачити вас у своїй квартирі. Просто зникніть, гаразд?
— Я накладу на себе руки, обіцяю.
— Тоді не відкладайте це.
— Ви пробачили мені, чи не так, Бреде?
— Так, звичайно. Просто дайте мені спокій. Будь ласка.
Я нахилив парасолю в інший бік і, повернувшись спиною до Френсіса, рушив до воріт.
За мною поспішали: вчувалися кроки та хлюпання по дощових калюжах. Крістіан.
— Бреде, ти мусиш поговорити з Роджером. Він просив зачекати на нього. Він має до тебе якусь ділову розмову. Ох, Бреде, не тікай так жахливо. Я все одно піду з тобою, не тікай. Будь ласка, повернися й поговори з Роджером.
— Йому недостатньо того, що він убив мою сестру, він ще набридає мені своїми справами.
— Гаразд, зачекай хвилинку, зачекай, чекай, дивись-но, він іде.
Поки Роджер наближався до нас під парасолею, я стояв біля претензійного критого проходу на кладовище. Роджер навіть убрався в чорний плащ.
— Бредлі. Сумні справи. Я почуваюся страшенно винним.
Я подивився на нього й відвернувся.
— Як Прісциллин спадкоємець…
Я зупинився.
— …Прісцилла, звичайно, заповіла все мені. Але, звісно ж, родинні речі — а їх, наважуся сказати, чимало: фотографії і таке інше — відійдуть вам. А якщо вам захочеться мати ще якусь дрібничку на пам’ять, дайте мені знати; чи я сам виберу щось для вас, гаразд? Якісь дрібнички, які вона тримала на туалетному столику, чи щось таке.
Його парасоля торкнулася моєї, і я відступив на крок. Я бачив позаду нього живе, нетерпеливе обличчя Крістіан, вона спостерігала за нами із жадібною допитливістю неушкодженої горем людини. Вона не мала парасольки й була вбрана в темно-зелений дощовик й ошатний непромокальний капелюшок із широкими крисами, що скидався на невеличке сомбреро. Френсіс повернувся до любительок азалій.