Я не відповів Роджерові, лише дивився на нього.
— Заповіт дуже простий, проблем не виникне. Я, безумовно, покажу вам копію. І, напевно, ви не заперечуватимете, щоб повернути мені всі Прісциллині речі, які тепер у вас, приміром, ті прикраси. Можете надіслати їх рекомендованим листом. Хоча краще я сам заберу їх по обіді у вас удома, ви будете на місці? Місіс Евандейл дуже люб’язно запропонувала мені забрати Прісциллині речі, які залишилися в її будинку…
Я повернувся до нього спиною й рушив геть вулицею.
Він гукнув мені вслід:
— Я теж страшенно засмучений, страшенно… але який сенс…
Крістіан ішла поруч зі мною, знову схопивши мене за руку та сховавшись під парасолькою. Ми минули невеличкий жовтий «остін», що стояв біля паркувального автомата. У салоні за кермом сиділа Меріґолд. Вона кивнула мені, коли ми проходили повз, але я проігнорував її.
— Це хто? — поцікавилася Крістіан.
— Роджерова коханка.
Трохи пізніше «остін» проїхав повз нас. Меріґолд кермувала, обійнявши однією рукою Роджера за плечі. Його голова лежала на її плечі. Поза всілякими сумнівами, він страшенно засмутився, страшенно.
— Бреде, не біжи так. Хіба ти не хочеш, щоб я тобі допомогла? Хіба не хочеш, щоб я дізналася, де Джуліан?
— Ні.
— А ти знаєш, де вона?
— Ні. Будь ласка, забери свою руку з моєї.
— Гаразд… але ти мусиш дозволити мені допомогти тобі, ти не можеш самостійно переживати всі ці жахи. Прошу, приїдь і залишайся в Ноттінґ-Гілл. Я попіклуюся про тебе. Мені так хочеться цього. Приїдеш?
— Ні, дякую.
— Але, Бреде, як ти збираєшся вчинити з Джуліан? Ти мусиш щось зробити. Якби я знала, де вона, я б тобі розповіла, чесне слово. Може, мені відправити Френсіса на її пошуки? Якщо він зробить щось для тебе після всього, що сталося, це йому допоможе. Сказати йому, хай пошукає її?
— Ні, звісно ж, ні, — заперечив я. — Вона з Арнольдом.
— Можливо. Я не бачила Арнольда, відколи…
— Він приїхав і повіз її геть посеред ночі проти її волі. Тепер замкнув десь і вичитує мораль. Незабаром вона втече й повернеться до мене, як учинила раніше. Ось і все щодо цього.
— Ну-у-у. — Крістіан глипнула на мене з-під свого чорного сомбреро. — Бредлі, як ти взагалі почуваєшся? Ти ж знаєш, про тебе потрібно попіклуватися, потрібно…
— Просто дай мені спокій, домовилися? І тримай Френсіса в Ноттінґ-Гілл. Не хочу його бачити. А тепер, вибач мені, я сяду в це таксі. На все добре.
Те, що сталося, було, безумовно, надзвичайно простим. Тепер я це розумію. Арнольд, мабуть, повернувся, поки я спав, і лестощами або силою змусив Джуліан сісти з ним у авто. Напевно, він попросив її сісти в машину, щоб поговорити. А потім швидко рвонув геть. Вона, мабуть, хотіла вистрибнути з автівки, але обіцяла мені не робити цього. Крім того, вона неодмінно хотіла переконати батька. А тепер вони сидять десь разом, і сваряться, і лаються. Напевно, він замкнув її десь у кімнаті. Але незабаром вона втече й повернеться до мене. Я знав, що вона не може так просто покинути мене, не сказавши жодного слова.
Звісно ж, я побував у Ілінґу. Повернувшись до Лондона, я спочатку заскочив додому: що, як там на мене чекало повідомлення, — а потім поїхав до Ілінґу. Я припаркувався перед будинком, вийшов і подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Я повернувся до машини, сів і спостерігав за будинком. Минула година, і я став тинятися туди-сюди на хіднику з протилежного боку вулиці. Тепер я бачив, що з вікна на сходах нагорі на мене дивиться Рейчел. Трохи повитріщавшись на мене, вона відчинила вікно, крикнула: «Її тут немає!» — і знову зачинила його. Я поїхав геть, повернув автівку до фірми, де винайняв її, і пішов додому. Тепер я вирішив, що мушу чергувати у квартирі, бо саме сюди прийде Джуліан, коли їй удасться втекти. Я вийшов звідти, лише коли ховали Прісциллу.
Тепер я повернувся додому й лежав на ліжку. Прийшов Френсіс і відімкнув двері ключем. Він намагався поговорити зі мною, сказав, що приготував мені ланч, але я ігнорував його. Пізніше з’явився Роджер, і я наказав Френсісові віддати йому ті кілька Прісциллиних речей, які залишилися тут. Роджер поїхав. Я не бачив його. Коли звечоріло, Френсіс увійшов навшпиньки й поклав бронзову пані з водяним буйволом на камінну полицю в спальні біля «Дружнього подарунка». Я заплакав. Наказав Френсісові забиратися геть, але за годину ще чув, як він клопочеться над чимось у кухні.
Напевно, кінець кінцем наш світ можна назвати юдоллю страждань. Людина — це тварина, що страждає від невпинних тривог, болю й страху; вона схильна до того, що буддисти називають dukha — безкінечної невдоволеної муки від пристрасного прагнення самих лише ілюзорних благ. Однак у цій долині страждань є чимало різних країн. Ми всі страждаємо, але кожен страждає разюче інакше. Хтозна, можливо, просвітлена людина співчуває примхливому мільйонерові так само, як і селянинові, що помирає від голоду. Можливо, доля мільйонера навіть більше заслуговує на співчуття, адже скороминучі й оманливі насолоди спантеличують його своїми втіхами, а злидні селянина стають джерелом неминучої мудрості. Однак такі судження дозволені лише просвітленим, а якщо простий смертний наважиться промовити їх, його одразу звинуватять у легковажності. Ми справедливо вважаємо, що помирати від голоду в злиднях — гірша доля, ніж нудьгувати серед розкошів. Якби страждання цього світу були — спробуйте собі уявити — не такими надмірними, якби нудьга й життєві негаразди були нашими найтяжчими випробуваннями і якби — це вже важче уявити — ми менше засмучувалися через важкі втрати й уважали смерть просто сном, уся наша мораль була б — величезною мірою, а може, навіть цілковито — інакшою. Той факт, що цей світ — юдоль жаху, мусить залишити свій відбиток на кожному митці й мислителі, затьмарюючи його роздуми, руйнуючи його здоров’я, подекуди навіть направду зводячи з розуму. Кожна серйозна людина, уникаючи думок про цей факт, наражається на небезпеку, а ті видатні особистості, які вдавали, що нехтують ним, лише прикидалися (тавтологія!). На нашій планеті царює рак, тут люди мов мухи мруть весь час від повеней, голоду й хвороб, а інші навіть не помічають цього й не кажуть жодного слова; тут люди воюють одне з одним такою жахливою зброєю, що наслідки не можуть наснитися навіть у страшному сні; тут люди знущаються одне з одного, катують одне одного та від страху тільки й брешуть ціле життя. Тут ми живемо.