Люди, що живуть словами й письменництвом, схильні, як я вже зауважував, приписувати цій галузі комунікації мало не магічну силу. Листа до Джуліан я переписав тричі та надіслав один примірник до Ілінґу, другий — до її педагогічного коледжу, а третій — до школи. Я й сам не вірив, що вона отримає хоч одного з них, але можливість написати листи й кинути їх до поштової скриньки стишувала мій біль.
Наступного дня після похорону зателефонував Гартборн і детально пояснив, чому не зміг бути присутнім. Я забув сказати, що раніше він продиктував Френсісові ретельно продумане повідомлення зі співчуттям із приводу Прісциллиної смерті! Також телефонував мій лікар, щоб повідомити, що марка мого снодійного потрапила до списку заборонених препаратів.
Третього вечора навідалася Рейчел. Зрозуміло, що, хай би коли лунав дзвінок, я стрімголов нісся до дверей, ледь живий від надії та жаху. Двічі це була Крістіан (яку я не пускав), одного разу Ріґбі шукав Френсіса. (Френсіс вийшов, і вони трохи побалакали на подвір’ї.) Четвертою відвідувачкою була Рейчел. Я уздрів її крізь скло й відчинив двері.
Побачивши Рейчел тут, у моїй квартирі, я наче здійснив погану подорож на машині часу. Спогади смерділи загниванням. Я почувався хворобливо наляканим і відчував до неї фізичну відразу. Її кругле, широке бліде обличчя було жахливо знайомим, але це знайоме ховалося за нечітким серпанком сну. Наче до мене навідалась мати у своїх поховальних одежах.
Рейчел зайшла й задерла голову з неабияким збудженням, імовірно, удаваною впевненістю й мало не піднесенням. Не дивлячись на мене, вона протиснулася повз, глибоко запхавши руки до кишень свого твідового пальта, укритого павутинням дощових крапель. Вона була цілеспрямованою й привабливою, а я відхилився, щоб не заважати їй іти. Вона зняла свій вовняний капелюх і пальто, легенько струсила їх і повісила в передпокої. Ми сіли у вітальні, освітленій холодним коричнюватим світлом раннього надвечір’я.
— Де Джуліан?
Рейчел розгладила спідницю на колінах.
— Бредлі, я хотіла сказати вам, як мені шкода, що Прісцилла померла.
— Де Джуліан?
— А ви хіба не знаєте?
— Я знаю, що вона повернеться. Але де вона, я не знаю.
— Бідалошний старий Бредлі, — нервово вигукнула Рейчел, неначе закашлялась.
— Де вона?
— Вона на канікулах. Де саме вона тепер, я не знаю, чесне слово. Ось лист, який ви надіслали їй. Я не читала його.
Я взяв листа. Коли пристрасне послання повертається непрочитаним, у найвіддаленіших куточках нашої уяви щось спустошується. Якби вона хоч десь прочитала його, цілий світ змінився б. А тепер вітер приніс мені назад мої слова, немов мертве листя.
— Ох, Рейчел, де ж вона?
— Чесно кажу, не знаю. Я не підтримую з нею зв’язку. Бредлі, припиніть це. Подумайте про свою гідність чи ще про щось. Ви маєте жахливий вигляд, наче вам сотня років. Могли б уже нарешті поголитися. Уся ця історія — лише вигадка вашої фантазії.
— Ви не думали так, коли Джуліан казала, що кохає мене.
— Джуліан іще дитина. Нещодавні справи значно більше стосуються нас із Арнольдом, аніж вас. Вам варто було б трохи розумітися на людській природі, якщо ви називаєтеся письменником. Звичайно, усе це було по-своєму «серйозно», але те, до чого люди вдаються, іноді має підтекст. Джуліан обожнює нас, проте іноді вона полюбляє інсценувати невеличкі заколоти. Наважуся сказати, що ми надмірно опікуємося нею як батьки, а вона ще просто дитина. Тому обіймає нас однією рукою й відштовхує другою. Вона хоче переконати себе, що вільна, і водночас потребує нашої уваги, вона потребує стосунків, за які її сваритимуть. Ви вже не перший, ким вона скористалася, щоб засмутити нас. Минулого року вона вигадала, наче нестямно закохана в одного зі своїх учителів — гаразд, він не такий старий, як ви, але одружений і має четверо дітей, а вона влаштувала нам таку собі «демонстрацію». Але ми знали, як до цього поставитись. Усе закінчилося благополучно. А ви просто чергова жертва.
— Рейчел, — озвався я, — ви говорите про когось іншого. Ви говорите не про Джуліан, не про мою Джуліан.
— Ваша Джуліан — вигадка. Про це я й кажу, любий Бредлі. Я не стверджую, що ви не подобаєтесь їй, але в почуттях молоденьких дівчат панує хаос.
— І ви говорите з кимось іншим. Вочевидь, ви навіть не здогадуєтесь, із чим маєте справу. Я живу в іншому світі, я закоханий і…
— Ви так урочисто виголошуєте ці слова, наче вірите в їхню магію.
— Так, вірю. Усе це відбувається в іншому вимірі…
— Це одна з форм божевілля, Бредлі. Лише безумці вірять, що існують віддалені одне від іншого виміри. Усе це — каша в голові, Бредлі, усе це — каша в голові. Бог свідок, я кажу це тому, що хочу бути доброю до вас.