— Ви розповіли Джуліан?
— Так. А ви не думали, що я можу розповісти? Ах, так, ви ж усе геть забули!
— Ви розповіли…
— А ще, боюся, я майже одразу розповіла все Арнольдові. Ви не єдиний зі «станом душі». Принаймні зі своїм чоловіком я не завжди тримаю язика за зубами. Коли маєте справу з одруженими людьми, завжди існує такий ризик.
— Коли ви сказали їй… коли?
— Ох, не так уже й давно. Коли Арнольд приїжджав до вашого любовного гніздечка, він привіз їй листа від мене. У ньому я й розповіла.
— О Господи… вона, мабуть, прочитала листа… після…
— Арнольд гадав, що це може виявитися добрим аргументом. Він дуже ґрунтовно все обдумав. Був певний, що вона принаймні прибіжить додому, щоб розпитати мене.
— Що ви сказали їй?
— А коли вона таки повернулася, я мусила сказати…
— Що ви сказали їй?
— Просто розповіла, що сталося. Як виявилося, що ви закохані в мене, що ви накинулися на мене з палкими поцілунками, що ми лягли разом у ліжко, але це не мало успіху, що ви присягалися у вічному коханні й так далі, а потім прийшов Арнольд і ви втекли геть, не вдягнувши шкарпеток, і купили Джуліан чоботи…
— О Господи… ви сказали їй… усе це…
— Ну, а чому ні? Так і було. Чи не було? Ви ж не будете цього заперечувати чи будете? Це стосувалося справи чи не стосувалося? Це частина вас, і було б неправильно таке приховувати.
— О Господи…
— Не дивно, що ви намагаєтеся все забути. Але, Бредлі, людина мусить відповідати за свої вчинки, і минуле нікуди не зникає. Ви не можете перекреслити його, вирушивши до вигаданого світу чи вирішивши, що життя почалося вчора. Ви не можете за одну ніч стати іншою людиною, хай би яким закоханим були. Таке кохання — ілюзія, уся та «переконаність», про яку ви говорите, — теж ілюзія. Ви наче одурманені наркотиками.
— Ні, ні, ні.
— Хай там як, усе вже скінчилося й нікому не нашкодило. Можете не надто перейматися докорами сумління чи чимось таким, вона вже й сама зрозуміла, що це було помилкою. У неї залишилося трохи здорового глузду. Правду кажучи, не варто так буквально розуміти почуття молоденької дівчини. Ви не дорогоцінну перлину загубили, мій любий Бредлі, і збагнете це раніше, ніж можете собі уявити. Незабаром ви й самі зітхнете з полегшенням. Джуліан — геть звичайна маленька дівчинка. Вона ще незріла, нецілісна, як ембріон. Звичайно, у ній кипіло чимало почуттів, але насправді не так уже й важливо, кому їх дарувати. Вона тепер у такому мінливому віці. І в жодному з її великих захоплень немає ані постійності, ані непохитності, ані глибини. За останні два чи три роки вона безліч разів «закохувалася до нестями». Дорогенький мій, невже ви справді гадали, наче для пристрасті молоденької дівчини на вас клином зійдеться світ? Я була такою самою. Ох, прокидайтеся, Бредлі. Подивіться на себе в дзеркало. Повертайтеся з небес на землю.
— І вона прийшла простісінько до вас?
— Думаю, так. Вона приїхала одразу після Арнольда…
— І що вона сказала?
— Перестаньте вдавати із себе короля Ліра…
— І що вона сказала?
— Що вона могла сказати? Що будь-хто міг би сказати? Ридала, як ненормальна, і взагалі…
— О Боже, о Боже.
— Вона змусила мене повторити все до найменших деталей та присягнутися, що це правда, і аж тоді повірила.
— Але що вона сказала? Ви не можете пригадати нічого з того, що вона дійсно сказала?
— Вона сказала: «Якби ж це сталося не так нещодавно». Гадаю, для неї це найважливіше.
— Вона не зрозуміла. Усе було не так, як ви розповіли. Коли ви це сказали, воно перестало бути правдою. Слова, якими ви скористалися, передають що завгодно, тільки не правду. Ви очікували…
— Мені шкода! Я не знаю, яких слів ви від мене чекали! Ті, якими я скористалася, здавалися мені цілком відповідними й точними.
— Вона не могла зрозуміти…
— Думаю, вона зрозуміла, Бредлі. Мені шкода, але, гадаю, що вона зрозуміла.
— Ви сказали, що вона плакала.
— Ой, несамовито, як дитина, яку збираються покарати. Але вона завжди любила поплакати.
— Як ви могли сказати їй, як ви могли… Але вона мусила зрозуміти, що все було інакше, що все було інакше…
— Ну, гадаю, все було саме так!
— Як ви могли розповісти їй?
— Це була Арнольдова ідея. Але, чесно кажучи, я вже тоді відчула, що більше не мушу тримати язика за зубами. Подумала, що невеличке потрясіння поверне Джуліан здоровий глузд…
— Чому ви прийшли сьогодні? Вас послав Арнольд?
— Ні, не зовсім. Я вирішила, що варто розповісти вам про Джуліан.