— Вона повернеться. Світ не міг змінитися просто так. І він не може знову стати колишнім. Старий світ зник назавжди. Ох, як промайнуло, згасло моє життя. Не можу повірити, що мені вже п’ятдесят вісім.
— Ви кохали багатьох жінок, Бреде?
— До появи Джуліан я нікого по-справжньому не кохав.
— Але у вас були жінки? Я маю на увазі, після Кріс.
— Енні. Кетрін. Луїза. Дивно, імена залишаються, наче скелети, плоть на яких уже зотліла. Вони вказують на щось, що вже сталося. Дають нам ілюзію спогадів. А люди вже зникли, неначе померли. Можливо, вони таки померли. Померли, як Прісцилла, померли, як Стів.
— Не промовляйте його імені, Бреде, прошу. Краще б я вам не казав.
— Можливо, реальність — це страждання. Але цього не може бути. Кохання віщує щастя. Мистецтво віщує щастя. Навіть не віщує, бо нам не потрібне майбутнє. Гадаю, нині я щасливий. Я запишу все це, лише не сьогодні.
— Я заздрю, що ви письменник, Бреде. Ви можете сказати про свої почуття. А мене вони згризають, і я не можу навіть закричати.
— Так, я можу кричати, я можу заревти від болю на цілу галактику. Але знаєте, Френсісе, я ніколи нічого по-справжньому не пояснював. А зараз я відчуваю, що можу все пояснити. Наче матриця мого життя, яка була тверда, щільна й маленька, як горішок, раптом розрослася до велетенських розмірів і засяяла. Усе збільшилося. Нарешті я все бачу та всюди можу навідатись. Френсісе, тепер я можу бути видатним письменником, я впевнений, що можу.
— Безумовно, можете, Бреде. Я завжди знав, що у вас є талант. Ви завжди поводилися як хтось видатний.
— Я ніколи раніше не давав собі волю, Френсісе, ніколи не ризикував собою сповна. Ціле життя я був сором’язливим наляканим чоловіком. А тепер я знаю, що таке бути вищим за страх. Тепер я опинився там, де живе велич. Я зрікся самого себе. І водночас я піддаюся покаранню. У мене немає вибору. Я кохаю, обожнюю — і здобуду свою винагороду.
— Точно, Бреде. Вона буде.
— Так. Вона буде.
— Бреде, гадаю, вам краще вже лягти.
— Так, так, до ліжка, до ліжка. Завтра ми складемо план.
— Ви залишитеся тут, а я шукатиму.
— Так. Щастя мусить існувати. Не може все на світі складатися з болю. Але з чого складається щастя? Гаразд, гаразд, Френсісе, я йду спати. Яке найгірше втілення людського страждання ви можете уявити?
— Концентраційний табір.
— Так. Я подумаю про це. На добраніч. Можливо, вона повернеться вранці.
— Можливо, завтра о цій годині ви вже будете щасливим.
— Гадаю, тепер я зможу бути щасливим, хай би що сталося. Ох, якби вона лише прийшла вранці! Що ви сказали? Концентраційний табір. Я подумаю про це. На добраніч. Дякую, щиро дякую. На добраніч.
Уранці в моєму житті настав критичний момент. Але такий, якого я не міг собі уявити навіть у найбезглуздіших фантазіях.
— Прокидайтеся, прокидайтеся, Бреде, лист надійшов.
Я сів у ліжку. Френсіс тицяв мені конверт, надписаний незнайомою рукою. Марка була французька. Я знав, що лист міг бути тільки від неї.
— Ідіть, ідіть і зачиніть двері.
Він вийшов. Я розгорнув листа, здригаючись, мало не плачучи від надії та страху. Ось, що там було написано:
Найдорожчий мій Бредлі!
Тепер я у Франції, разом із батьком. Ми їдемо до Італії. Мені дуже, дуже шкода, що я втекла, не залишивши записки, але я не могла знайти, чим писати. Мені страшенно шкода. Я була в жахливому стані. Мій батько не повертався, щоб відвезти мене геть (він каже, що ви так гадаєте). Я просто відчула, що хочу побути сама й не можу більше розмовляти. Аж тут усе в мені стало темним й огидним, і мені потрібно було піти самій. Пробачте мені. Усе раптом здалося таким заплутаним, наче всі шматочки головоломки зсунулися. Це була моя провина — не варто мені було їхати з вами за місто, слід було краще подумати. А потім усе сталося так швидко, наче моє життя вибухнуло, і мені довелося втекти, прошу, зрозумійте. Я не хотіла залишати вас, мої почуття не змінилися, нічого такого, мені просто потрібен був ковток повітря. Я поводилася дуже легковажно та шкодую про все, що накоїла останнім часом. Коли ви сказали, що кохаєте мене, неначе збулися мої мрії. Якби я була трохи старшою, я знала б, як учинити, щоб нам обом було добре. Я зіпсувала якесь прекрасне відчуття, бо не знала, що робити, і все тоді здавалося мені доречним. Ох, мені так шкода! Я почуваюся такою жалюгідною. (У цьому готелі я не можу писати чітко — до фойє весь час хтось заходить. А в спальні немає зручного стола.) Я довго розмовляла з татом про все, що сталося, і, гадаю, тепер розумію себе трохи краще. Дуже сподіваюся, що ви не гніваєтеся на мене, не ненавидите мене й пробачили мені за те, що я так утекла. Я так ціную вас і завжди цінуватиму. Я досі почуваюся спантеличеною й наче забула щось, як після автомобільної катастрофи. Мені здається, наче наснився поганий сон, але поганий він через мою дурість, через те, що я заплуталася й сама не розуміла своїх почуттів. Батько каже, що таких речей ніхто не розуміє, усі кажуть зовсім не те, що думають. Однак я ні про що не шкодую й сподіваюся, що ви теж. Ви поводилися зі мною дивовижно, ви взагалі дивовижна людина. Ви так дивовижно говорили про кохання. Батько каже, що я занадто юна, щоб розуміти щось у коханні, напевно, він має рацію. Тепер я вже не впевнена, що пасую вам і що саме я вам потрібна. У вас є певні запити, і, можливо, хтось інший упорається з усім краще. Маю на увазі, що я зовсім не та чи не та єдина. Пробачте, я не можу пояснити як слід. Я така дурненька, молода й геть слабохарактерна. Відчуваю себе чистою сторінкою. Ви заслуговуєте на когось кращого та більш зрілого. Можливо, відчуєте полегшення. Тепер я весь час напружено думаю про вас, так жахливо не знати, як ви тепер почуваєтесь. Ох, будь ласка, будь ласка, усе ж любіть мене, я потребую любові, потребую її так, як ніколи раніше. Я така страшенно, страшенно нещасна. Але все це було божевіллям, і я відчуваю, що вже прокинулась. Пробачте, здається, я вже про це писала, не можу зосередитися. Батько знає, що я пишу вам, він дасть мені марку. Сподіваюся, ви невдовзі отримаєте цього листа. Я не могла написати раніше через сум’яття в душі. Я така нещасна через те, що була дурепою, і сподіваюся, що не завдала вам болю і що ви не зненавидите мене. Ви, безумовно, вчинили правильно, що зізналися мені у своїх почуттях, попри те що вони були ще такими свіжими. Часто вдається позбутися почуттів, розповівши про них. Утім, відчуваю, що була лише на другому місці. Тієї ночі, перед тим як утекти, я відчула, що це не мене ви хотіли. Ой, як боляче мені було, Бредлі. Річ була не в мені. Частково в тому, що я відгукнулася занадто емоційно, винен шок, який я відчула, коли ви розповіли мені про кохання. Звісно ж, я не брехала. Пробачте. Не можу чітко пояснити, не можу думати. Я відчуваю, що здобула велетенський досвід, але він не вміщується у звичному часі та просторі.