Я покинув школу в п’ятнадцять років та обійняв посаду молодшого клерка в урядовому департаменті. Мешкав я далеко від дому й присвятив увесь свій вільний час самоосвіті й письменницькій майстерності. У дитинстві я любив Прісциллу, але тепер свідомо ізолювався від неї й батьків. Було зрозуміло, що моя родина не зрозуміє й не поділятиме моїх захоплень, тож я залишив її далеко позаду. Не маючи ніяких навичок — вона навіть не вміла друкувати на машинці, — Прісцилла працювала в установі, яку називала «будинком моди», — оптовій крамниці «швейної промисловості» в Кройдоні. Гадаю, там вона обіймала якусь дуже низьку посаду помічника чи клерка. Схоже було, що «мода» заморочила їй голову; можливо, мама й тут доклала руку. Прісцилла стала мастити обличчя косметикою, мало не оселилася в перукарні й постійно купувала собі новий одяг, у якому скидалася на посміховисько. Переконаний, що її претензійність і марнотратство були причиною сварок між моїми батьками. Мене тим часом цікавили зовсім інші речі, і я страждав та непокоївся, як будь-хто, хто в занадто юному віці зрозумів, що не здобув тієї освіти, на яку заслуговував.
Коротше кажучи, Прісцилла й справді «вибилася в люди» завдяки «грандіозним» шатам і поведінці та врешті-решт задовольнила свої амбіції, просочившись у трохи «кращі» кола, ніж ті, у яких була завсідницею раніше. Підозрюю, що вони з матір’ю спланували цілу «кампанію» за Прісциллин виграшний білет. Сестра грала в теніс, розважалася в аматорських театрах, відвідувала благочинні вечірки. Вони з матір’ю вигадали цілий невеличкий «шлюбний період», ось лише тривав він занадто довго. Вона не могла визначитися, з ким побратися. А може, теперішні її кавалери, попри те що мої сестра й мати вправно замилювали очі всьому світові, відчували, що бідолашна Прісцилла не така вже й вдала партія. Імовірно, від неї тхнуло вбогою крамничкою. Незабаром, безперечно, у результаті тяжкої праці над своїм шлюбним періодом сестра втратила роботу й не намагалася знайти іншу. Вона залишилася вдома, почувалася не дуже добре та захворіла на те, що, гадаю, тепер називається нервовим виснаженням.
Коли Прісцилла видужала, їй уже було добряче за двадцять і вона втратила колишню свіжість і принадність. Вона казала, що хоче стати «моделлю» («манекенницею»), але, наскільки мені відомо, не вдавалася до серйозних спроб дістати цю роботу. А насправді вона стала, якщо бути абсолютно відвертим, шльондрою. Я не маю на увазі, що сестра стояла на узбіччях доріг, але вона крутилася в колах бізнесменів, власників барів у гольф-клубах і любителів нічних клубів, які, поза всяким сумнівом, ставилися до неї саме так. Я не хотів про це нічого знати; можливо, мені варто було більше перейматися сестрою. Але, коли батько якось у розмові торкнувся цієї теми, я зажурився, роздратувався і, попри те що бачив, як жахливо це його засмучує, відмовився її обговорювати. З матір’ю я на цю тему ніколи й словом не перекинувся, бо вона завжди захищала Прісциллу й удавала — чи насправді переконала себе, — що все гаразд. На ту мить я вже захопився Крістіан і на мене напосідали зовсім інші речі.
Десь серед тих, хто дудлив віскі й клеїв дурня в гольф-клубах, Прісцилла зустріла Роджера Сакса, який урешті-решт і став її чоловіком. Уперше про його існування я почув, коли дізнався, що сестра завагітніла. Тоді про шлюб і мови не було. Виявилося, що Роджер зголосився сплатити половину вартості аборту, але вимагав, щоб другу половину сплатила сім’я. З такого неприкритого хамства й почалося моє знайомство з майбутнім зятем. Насправді статки його були більш ніж достатні. Ми з батьком скинулися грошима, і Прісциллі зробили операцію. Ця підпільна огидна драма знищила мого батька. Як і я, він був пуританин і боязкий законослухняний чоловік. Тато почувався присоромленим і наляканим — він і раніше хворів, а тепер став іще слабшим і не зміг одужати. Мати, страшенно нещасна жінка, присвятила себе тому, щоб якнайшвидше й у будь-який спосіб видати Прісциллу заміж хоч за когось, за кого-небудь. А потім — ми так ніколи й не довідалися, як чи чому, — коли після операції минув майже рік, сестра побралася з Роджером.
Не намагатимуся детально описати Роджера. Він теж з’явиться на сторінках цієї історії. Роджер мені не подобався. Я не подобався йому. Він завжди називав себе «випускником приватної школи», і, гадаю, так воно й було. Роджер був малоосвічений, зарозумілий, мав «соковитий» голос й оманливо вишуканий вигляд. Коли його розкішна копиця волосся посірішала, а потім посивіла, він став скидатися на солдата. (Колись він таки служив у війську, якщо не помиляюся, у фінансовому відділі.) Роджер поводився по-військовому й стверджував, що серед друзів має прізвисько Бригадир. Він полюбляв грубо пожартувати, неначе був у компанії молодших офіцерів. Насправді Роджер працював у банку й дуже намагався це втаювати. Він забагато випивав і занадто голосно сміявся.