— Прісцилло!
— Я збираюся лягти. Не спала цілу ніч. Можеш, будь ласка, принести мені мою склянку з вином?
Я повернувся з хересом.
Прісцилла знімала спідницю, і, схоже, щось порвалося. Майнувши рожевою нижньою спідницею, вона ковзнула під простирадла й лежала там, витріщаючись у нікуди порожнім поглядом широко розплющених і сповнених болю очей.
Я підсунув стілець і сів біля неї.
— Бредлі, мій шлюб добіг кінця. Імовірно, і життя теж. Воно було жалюгідним.
— Прісцилло, не кажи так…
— Роджер наче осатанів. Обернувся на диявола. Або збожеволів.
— Ти знаєш, що я завжди був про нього невисокої думки…
— Я була такою нещасною всі ці роки, такою нещасною…
— Я знаю…
— Не розумію, як людина може так довго бути нещасною й не померти.
— Мені так шкода…
— Але останнім часом життя перетворилося на справжнісіньке нестерпне пекло: він мовби хотів мене вбити, о Господи, не можу пояснити, він намагався отруїти мене, а якось я прокинулася вночі, а він стояв біля ліжка й мав такий жахливий вигляд, наче щойно вирішив мене задушити.
— Прісцилло, це самі лише вигадки, ти не мусиш…
— Звичайно, він тягався за іншими спідницями, напевно, так і було, але я б не заперечувала, якби він не зненавидів мене. Від життя з тим, хто тебе ненавидить, утрачаєш глузд. Його так часто не було вдома, і ці кумедні відмовки: каже, що затримається на роботі, а коли я телефоную, його там немає. Скільки я витратила часу, розмірковуючи, куди він подівся… Їздить на якісь конференції, гадаю, це конференції, якось я зателефонувала і… Йому можна робити все, що заманеться, а я така самотня, Господи, така самотня… І я терпіла це, бо що ще можна було вдіяти…
— Прісцилло, зараз теж нічого не можна вдіяти.
— Як ти можеш казати мені таке, як? Ця холодна ненависть і бажання вбити мене, отруїти мене…
— Прісцилло, заспокойся. Ти не можеш піти від Роджера. Це безглуздя. Звичайно, ти нещасна, усі одружені люди нещасні, але ти не можеш почати життя спочатку в п’ятдесят скільки тобі там тепер років…
— П’ятдесят два. О Господи, Боже…
— Припини. Припини це скиглення, прошу. Витри сльози, і я на таксі відвезу тебе назад, до Паддінґтонського вокзалу. Я їду з міста. Ти не можеш тут залишитися.
— Я зоставила там усі свої прикраси, а деякі з них справді коштовні, і тепер він не віддасть їх просто мені на зло. Ох, чому я така дурепа! Я просто втекла вчора, глупої ночі, з дому, ми сварилися і сварилися, минали години, я просто більше не могла це стерпіти. І просто втекла, навіть не вдягла пальта; я пішла на вокзал і думала, що він прийде по мене, а він не прийшов. Звичайно, він намагався змусити мене піти з дому, а потім сказати, наче я сама винна. А я чекала на вокзалі кілька годин, і було так холодно, що я відчувала, як від жахливих страждань божеволію. Ох, як він огидно поводився зі мною, підло й жахливо… Часом лише повторював: «Я ненавиджу тебе, ненавиджу тебе, ненавиджу тебе…»
— Усі пари повсякчас бурмочуть це одне одному. Шлюб ґрунтується на нудному перелічуванні скарг.
— «…ненавиджу тебе, ненавиджу тебе…»
— Прісцилло, гадаю, це ти так казала, а не він. Я собі думаю…
— І я залишила там усі свої прикраси й норковий палантин, а Роджер зняв усі гроші з нашого спільного рахунку.
— Прісцилло, зберися. Я дам тобі десять хвилин. Трошки помовч і перепочинь, а потім одягни свої речі, і ми разом поїдемо.
— Бредлі… О Господи, я така жалюгідна, наїлася цим по горло… Я створила йому затишну домівку… а в мене більше нічого немає… я так піклувалася про будинок, сама пошила всі завіси — люблю всілякі такі штучки, та й що мені ще любити… а тепер і це зникло… у мене вкрали все моє життя… я знищу себе… розірву себе на шматки…
— Припини, прошу. Тобі не поліпшає від того, що я слухаю всі ці скарги. Ти від нервів геть утратила глузд. З жінками твого віку часто таке трапляється. Ти просто нерозважлива, Прісцилло. Наважуся погодитися, що Роджер набридливий і занадто самовпевнений, але ти просто мусиш його пробачити. Жінкам доводиться миритися із самозакоханими чоловіками, така їхня доля. Ти не можеш піти від нього, бо тобі більше немає куди йти.
— Я знищу себе.
— Ану, доклади зусиль і зберися. Я вчиняю так не тому, що не маю серця, а для твого ж добра. Тепер я залишу тебе наодинці й закінчу пакувати свої валізи.