Вона знову заридала, не витираючи обличчя, дозволяючи сльозам просто стікати. Сестра мала такий жалюгідний і потворний вигляд, що я потягнувся до вікна й трохи запнув завіси. Її набрякле лице й уся ця сцена в затінку спальні нагадали мені про Рейчел.
— Ох, я залишила там усі свої прикраси, мій діамантовий набір, нефритову брошку, бурштинові сережки, і тонкі персні, і намисто з кришталю й лазуриту, і мій норковий палантин…
Я зачинив двері й повернувся до вітальні, де теж зачинив двері. Почувався стурбованим. Не зношу неприборканих виявів почуттів і дурнуватих жіночих сліз. Я раптом страшенно злякався, що сестра може опинитися в мене на руках. Річ у тім, що я не любив її достатньо, щоб якось допомогти, і розумніше було одразу дати Прісциллі це зрозуміти.
Почекавши близько десяти хвилин, намагаючись зберігати спокій і ясний глузд, я повернувся до дверей спальні. Чесно кажучи, я не чекав, що Прісцилла вже вдягнулася й готова вирушати, але не знав, що робити. Я відчував страх і огиду від самої лише думки про «психічне виснаження» — напівумисну відмову якось улаштовувати своє життя, до якої в наші дні виявляють таке терпіння. Отже, довелося зазирнути до кімнати. Прісцилла лежала на боці з відсутнім виразом обличчя, наполовину відкинувши ковдру. Її вуста були широко розтуленими й вологими. З ліжка незграбно стирчала м’ясиста нога в панчосі з пожовклими шлейками й демонструвала ділянку вкритого пігментними плямами стегна. Через свою безсоромну незграбну позу вона скидалася на опудало, що впало. Прісцилла вичавила із себе приглушене скиглення:
— Я проковтнула всі свої снодійні пігулки.
— Що? Прісцилло! Ні!
— Я з’їла їх. — У руці вона тримала порожню пляшечку.
— Ти жартуєш! Скільки їх було?
— Я казала тобі, що моє життя зруйноване. А ти пішов геть і гупнув дверима. Іди собі й тепер і не забудь знову гупнути. Твоєї провини тут немає. Просто дай мені спокій. Біжи, бо спізнишся на потяг. Дай мені наостанок поспати. У моєму житті було вдосталь страждань. Ти сказав, що мені нема куди йти. Ні, я можу піти в небуття. Я вдосталь настраждалася. — Пляшечка впала на підлогу.
Я підняв її. Надпис на етикетці нічого мені не сказав. Я кинувся до Прісцилли й дурнувато спробував накрити її ковдрою, але одна нога лежала зверху й нічого не виходило. Я вибіг із кімнати.
У передпокої я кидався навсібіч, спочатку вирішивши повернутися до спальні, потім побігши до вхідних дверей, а тоді до телефона. Щойно я до нього підбіг, пролунав дзвінок, і я підняв слухавку.
Почулися коротенькі гудки «телефонного автомата», а потім щось клацнуло — і Арнольдів голос сказав:
— Бредлі, ми з Рейчел навідалися до міста пообідати й зараз неподалік від вас. Хотіли дізнатися, чи не погодитеся приєднатися до нас. Люба, ти хочеш поговорити з Бредлі?
Тепер пролунав голос Рейчел:
— Бредлі, любий, ми обидва почуваємося…
— Прісцилла щойно проковтнула всі свої снодійні пігулки, — перервав її я.
— Що? Хто?
— Прісцилла. Моя сестра щойно з’їла цілу пляшечку снодійного… Я… до шпиталю…
— Що ви кажете, Бредлі? Не чую. Бредлі, не кладіть слухавки, ми…
— Прісцилла проковтнула своє снодійне… Вибачте, я мушу зателефонувати… лікаря… пробачте, прошу…
Я гупнув слухавкою, потім іще раз її підняв, знову почув голос Рейчел, яка цікавилася: «…Ми можемо чимось допомогти?» — і кинув. Побіг до спальні, бігцем повернувся назад, підняв слухавку, поклав на місце, кинувся витягати з полиці телефонні книжки — вони «жили» в мене в переобладнаному комоді з червоного дерева. Довідники розсипалися всією підлогою. У двері подзвонили.
Я побіг до дверей і розчахнув їх. Це був Френсіс Марло.
— Слава Богу, ви прийшли, — сказав я, — моя сестра щойно проковтнула повну пляшечку снодійних пігулок.
— Де пляшечка? — перепитав Френсіс. — Скільки їх було?
— Господи, звідки мені знати… пляшечка… о Боже, хвилину тому я тримав її в руках… Ісусе, куди ж вона…
— Коли вона їх випила?
— Щойно.
— Ви зателефонували до лікарні?
— Ні, я…
— Де вона?
— Там, усередині.
— Знайдіть пляшечку й телефонуйте до Міддлсекського шпиталю. Хай вас з’єднають із відділенням нещасних випадків.
— О Господи, де ж ця клята пляшечка… я тримав її в руках… — У двері знову подзвонили. Я відчинив. За дверима стояли Арнольд, Рейчел і Джуліан. Усі вони були чепурні й ошатно вбрані, а Джуліан у якійсь квітчастій сукеночці походила на дванадцятирічну. Вони скидалися на родину, що рекламує кукурудзяні пластівці чи страхування, хіба що в Рейчел під оком хизувався синець.