— Бредлі, можна ми…
— Допоможіть мені знайти пляшечку, я мав пляшечку від ліків, які вона проковтнула, куди ж я її запхав…
Зі спальні почувся крик. Френсіс гукнув:
— Бредлі, можете?..
— Давайте я, — запропонувала Рейчел і рушила до кімнати.
— Що ви там казали про пляшечку? — перепитав Арнольд.
— Не можу прочитати бісів телефонний номер. Можете мені продиктувати?
— Я завжди казав, що вам потрібні окуляри.
Рейчел вибігла зі спальні й кинулася в кухню. Я чув, як Прісциллин голос повторює: «Дайте мені спокій, дайте мені спокій».
— Арнольде, ви можете зателефонувати до шпиталю, а я пошукаю… я, мабуть, запхав її до…
Я побіг до вітальні й здивувався, побачивши там дівчинку. Складалося враження свіжовипраної сукні та свіжовмитої дівчинки, що завітала в гості. Вона роздивлялася невеличкі бронзові фігурки в лакованій заскленій шафці, але тепер відволіклася й дивилася на мене з увічливою цікавістю, поки я нишпорив між подушками.
— Бредлі, що ви шукаєте?
— Пляшечку. Снодійні пігулки. Подивитися які.
Арнольд розмовляв по телефону.
Френсіс покликав мене зі спальні. Я побіг туди. Рейчел витирала шваброю підлогу. Тхнуло якоюсь гидотою. Прісцилла сиділа на краю ліжка та хлюпала носом. Її нижня спідниця з рожевими маргаритками задерлася аж до пояса, у стегна вп’ялися вузькі шовкові панталони, а під ними спучилася поцяткована пігментними плямами плоть.
Френсіс заговорив збудженою скоромовкою:
— Її знудило… я точно не знаю… це допоможе… але промивання шлунка…
— Це вона? — поцікавилася Джуліан, просовуючи руку до кімнати й залишаючись у коридорі.
Френсіс узяв пляшечку.
— А це… це не…
— Швидка вже їде, — крикнув Арнольд.
— Вона не могла собі цим надто зашкодити. Довелося б з’їсти їх цілу купу. Насправді від них тільки нудить, тому і…
— Прісцилло, припини плакати. Усе буде гаразд.
— Дайте мені спокій!
— Потрібно накрити її чимось теплим, — зауважив Френсіс.
— Дайте мені спокій, ненавиджу вас усіх.
— Вона сама не своя, — вибачився я.
— Варто нормально вкласти її в ліжко та трохи закутати, — додав Марло.
— Заварю чаю, — запропонувала Рейчел.
Вони пішли, і двері зачинилися. Я знову спробував відгорнути ковдру, але на ній сиділа Прісцилла. Раптом вона підскочила, грубо смикнула ковдру й упала на ліжко, а там розлючено натягнула ковдру на себе, укрившись із головою. Я чув, як вона бурмоче під тканиною: «Сором, Боже, який сором… Виставив мене на посміховисько перед усіма цими людьми… я хочу померти, хочу померти…» — І знову зарюмсала.
Я сів поряд із сестрою на ліжко й подивився на годинника. Було вже по дванадцятій. Ніхто не здогадався розсунути завіси, тож у кімнаті досі панували сутінки. Смерділо жахливо. Я погладив скупчення ковдр. Виднілося лише трохи волосся: брудна сива смужка біля коренів золотистих пасом. Вони мали сухий і ламкий вигляд і більше скидалися на синтетичні волокна, ніж на людське волосся. Я відчув огиду, безпомічний жаль і як підкрадається нудота. Якийсь час я так сидів і погладжував її, безрезультатно й незграбно, як дитина, що намагається погладити тварину. Навіть не розумів, якої частини тіла торкаюся. Мені спало на думку, що варто рішуче скинути ковдру й узяти сестру за руку, але, коли я потягнув, Прісцилла заховалася глибше, так що зникло навіть волосся.
— Приїхала швидка, — гукнула Рейчел.
Я сказав Френсісові:
— Можете з ними все владнати? — І повернувся через передпокій, повз Марло, який балакав із санітарами, до вітальні.
Джуліан, схожа на одну з моїх порцелянових статуеток, знову була на своїй варті біля заскленої шафки. У кріслі розляглася Рейчел і якось дивно всміхалася.
— З нею все буде гаразд? — поцікавилася жінка.
— Так.
— Бредлі, я подумала, що могла б купити це у вас, — озвалася Джуліан.
— Що?
— Цю крихітну штучку. Я подумала, що можна її купити. Продасте мені її?
— Джуліан, не набридай, — застерегла її мати.
Дівчина тримала на долоні одну з китайських бронзових фігурок, якою я володів ще за царя Гороха. Це був водяний буйвіл із похиленою головою й вишуканими зморшками на шиї, який тримав на спині шляхетну пані, витончену та привабливу, у сукні з безліччю складок і з високо зачесаним волоссям.
— Я подумала, що…
— Джуліан, ти не можеш просити людей продавати їхні речі, — перервала Рейчел.