Іронія — це форма «тактовності» (дотепне слово). Це наше тактовне відчуття міри під час вибору форми для втілення краси. Краса з’являється там, де правда знайшла доречну форму. Зрештою, неможливо розділити ці два поняття. Утім існують точки, де, скориставшись штучністю моменту, ми можемо дати чітку оцінку. І знову виникає казус, який так цікавить логіків і який час від часу стає річчю в собі. Як можна «справедливо» описати людське існування? Як може людина описати саму себе? З яким поважним виглядом удаваної манірної сором’язливості, з якою награною довірливою простодушністю беремося ми за цю справу. «Я — пуританин» — і так далі. Тьху! Хіба можуть такі твердження не бути фальшивками? Навіть слова «я високий» мають власний контекст. Як, мабуть, сміються над нами й зітхають янголи. Але що нам залишається? Лише вдихати своє бачення в цю шарувату структуру іронічної чутливості, яка, якби я був вигаданим героєм, вирізнялася б глибиною та щільністю. Як упереджено я зобразив Арнольда, як поверхнево змалював Прісциллу! Емоції застять очі та, замість того щоб підкреслювати особливості, тягнуть за собою узагальнення й навіть теорії. Коли я пишу про Арнольда, перо тремтить від образи, любові, каяття й страху. Наче я збудував між нами стіну зі слів, заховався за словесним насипом. Ми захищаємося означеннями та приборкуємо світ узагальненнями. «Чого він боїться?» — ось ключ до розуміння митецької свідомості. Часто мистецтво — лише стіна. (Цікаво, чи стосується це найвизначніших шедеврів?) І, замість того щоб передавати інформацію, мистецтво перетворюється на містифікацію. Думаючи про сестру, я відчуваю жаль, прикрість, провину й огиду, тож і зображую її в цьому «світлі» — спотворену та принижену самим моїм сприйняттям. Як мені виправити ці недоліки, мій любий друже й товаришу? Прісцилла була хоробра жінка. Вона жила зі своїм нещастям рішуче й не втрачаючи гідності. Уранішніми годинами вона самотньо робила собі манікюр, а сльози за спустошеним життям бриніли на очах.
Мати значила для мене дуже багато. Я любив її, але завжди чомусь страждав від цього. Втрати і смерть лякали мене в незвичних для дитини масштабах. Пізніше я в страшних муках зауважив брак порозуміння між моїми батьками. Вони взагалі не «розуміли» одне одного. Мій батько, з яким я щораз більше себе ототожнював, був нервовий, боязкий, чесний і ввічливий чоловік, не схильний до марноти в її найвульгарніших виявах. Він уникав суперечок із матір’ю, але, поза всякими сумнівами, не схвалював її «світськості» й ненавидів «прийоми світського товариства», до якого вони з Прісциллою так намагалися потрапити. Те, що йому не подобалося «світське товариство», підсилювалося звичайним відчуттям власної неповноцінності. Він боявся припуститися помилки, що позбавить його благородства та вкаже на прогалини в його освіті, скажімо, коли він неправильно вимовить відоме ім’я. З віком я став поділяти батькову нелюбов і його тривоги. Імовірно, однією з причин мого палкого бажання здобути освіту стало те, що я бачив, який нещасний він був через її брак. Через свою введену в оману матір я відчував біль і сором, які не зменшували, а лише доводили мою любов. Я смертельно боявся, що люди вважатимуть її сміховинною чи жалюгідною, називатимуть вискочкою, яка зазнала поразки. І навіть пізніше, уже по її смерті, багато із цих відчуттів я переніс на Прісциллу.
Зрозуміло, що я ніколи не любив сестру так, як матір. Але відчував ототожнення з нею й через неї ставав уразливим. Я нерідко соромився її. Насправді Прісцилла могла вийти заміж іще невдаліше. Як я вже казав, Роджер мені не подобався. Окрім усього іншого, я не міг пробачити йому приниження батька в часи Прісциллиної «операції». Але роки минали, і я став відчувати якусь надійну та ґрунтовну пересічність у їхньому Брістольському maisonette з його дорогим кухонним начинням, жахливим сучасним столовим приладдям й імітацією «барної стійки» в кутку вітальні. Навіть найбезглуздіші марноти сучасного світу можуть бути якимись простодушними, якорем, що надає стійкості нашим життям. Вони — убогі замінники мистецтва, думки та святості, але ж таки замінники, а отже, теж мають право на існування. Часом гордість за свій будинок рятувала мою сестру, рятувала багатьох жінок.