Але сьогодні мова не йшла ані про гордість, ані про «рішучу хоробрість». Після тривалих розмов Прісцилла більш-менш переконала мене, що дійсно вирішила піти від чоловіка й насправді вже пішла від нього. Її біль від цієї катастрофи набув нав’язливої форми. «Ох, яка я дурепа, що залишила всі свої прикраси!» — повторювала, повторювала й повторювала вона.
Це було наступного дня після її подвигу зі снодійними пігулками. Швидка відвезла її до шпиталю, з якого сестру виписали вже по обіді. Вона повернулася до моєї квартири й лягла в ліжко. Зараз уже пів на одинадцяту ранку, а Прісцилла й досі лежала в ліжку, у моєму ліжку. Сяяло сонце. Поштова вежа блищала новенькими карбованими деталями.
Знайти Арнольда й Крістіан мені, звісно ж, не вдалося. Пошуки чогось, як зауважили психологи, обмежують наше сприйняття: цілий світ раптово перетворюється на постамент, на якому примарно видніється те, що ми шукаємо. Знайомі вулички навколо мого будинку вже ніколи не позбавляться цього переслідування — вони наповнилися не-видіннями цієї парочки, що тікала, сміялася, глузувала, видаючись надзвичайно реальною і, втім, невидимою. Інші пари вдавали їх, змушували зникати, повітря курилося ними. Але Арнольд ніколи б не дозволив мені зіпсувати досконалість цього аж надто гарного жарту, занадто вдалого ходу. Тепер вони вже були деінде — не у «Фіцрої», чи в «Маркізі», чи в «Пшеничній в’язці», чи в «Чорному коні», а деінде, — і їхні білі привиди летіли мені в очі, наче білі пелюстки, наче білі лусочки фарби, наче білі клаптики паперу, які релігійний юнак кидав у течію проїжджої частини, — образи краси, жорстокості й страху.
Коли я повернувся до свого помешкання, воно було порожнє, а двері — розчахнутими. Я сів у вітальні в «крісло для бесід» та якийсь час не відчував нічого, окрім щирісінького страху, жаху, у його класичній і найогиднішій формі. Арнольдів «жарт» був занадто гарний, аж до непристойності, щоб не побачити в ньому знамення: це видима частина якогось величезного невидимого жаху. Я трохи посидів там, важко дихаючи, занадто пригнічений, щоб хоча б розібратися у своїх стражданнях. Потім я став помічати, що з кімнатою щось не так: чогось бракувало. Урешті збагнув, що зникла бронзова пані на водяному буйволі — одна з моїх улюблених дрібничок, — і з роздратуванням згадав, що віддав її Джуліан. Як це сталося? Це теж було знаменням — зникнення речей передує щезненню Аладдінового палацу. Коли я врешті замислився, де моя сестра і що з нею, зателефонувала Рейчел і повідомила, що Прісциллу виписали й вона повертається додому.
Тієї болючої ночі я лежав без сну й вирішив, що з Крістіан та Арнольдом усе дуже просто. Мусило бути просто: це або простота, або божевілля. Якщо Арнольд «заприятелював» із Крістіан, я припиню з ним спілкуватися. Але, навіть вирішивши цю проблему, заснути мені не вдавалося. Перед очима кружляли вервечки кольорових картинок, які, наче відсіки обертових дверей, закручували мене й повертали до болісного світу, де спати не хотілося анітрішечки. Коли я нарешті заснув, мені наснилося власне приниження.
— Ну, гаразд, а чому ти так поспішала? Якщо, як стверджуєш, ти вирішила піти від Роджера цілу вічність тому, чому б просто не спакувати валізи й не викликати якось уранці таксі як годиться, поки він на роботі?
— Не думаю, що так ідуть від чоловіка, — зауважила Прісцилла.
— Так ідуть від чоловіків розсудливі дівчата.
Задзвонив телефон.
— Привіт, Пірсон. Це Гартборн.
— О, привіт…
— Хотів запитати, чи не пообідаємо разом у вівторок?
— Вибачте, точно не знаю, тут моя сестра… Я зателефоную вам…
Вівторок? Уся моя концепція майбутнього розпалася на шматки.
Поклавши слухавку, я побачив через відчинені двері спальні Прісциллу в моїй смугастій червоно-білій піжамі: вона навмисно лягла незручно, широко розкинувши руки, наче ганчір’яна лялька, і не припиняла плакати. Ось таке воно — потворне життя без будь-яких чарів. Заплакане та пригнічене сестрине обличчя було зморшкуватим і старим. Хіба вона й справді колись походила на маму? Дві чіткі глибокі зморшки збігали з обох боків скривленого в риданнях рота. Струмки сліз змили жовтий шар пудри й оголили розширені пори на шкірі. Прісцилла не вмивалася, відколи приїхала.
— Ох, Прісцилло, припини, справді. Спробуй хоча б трохи побути хороброю.
— Я знаю, що маю жахливий вигляд…
— Хіба це має значення?
— То ти вважаєш, що я маю жахливий вигляд, ти думаєш…
— Не думаю! Прошу, Прісцилло…
— Роджер ненавидів мій вигляд, він так казав. А я часто плакала в нього перед носом, просто сиділа та ревла годинами й почувалася жалюгідно, та він і далі витріщався у свою газету.