— Ти змушуєш мене поспівчувати йому!
— А якось він намагався мене отруїти, смак був жахливий, і він просто дивився, та сам не їв.
— Прісцилло, усе це дурниці.
— Ох, Бредлі, якби ми не вбили дитину…
Вона вже поверталася до цієї теми якийсь час тому.
— Ох, Бредлі, якби ми зберегли дитину… Але звідки мені було знати, що я не зможу народити ще одну… Та дитина, моя єдина дитина, як подумаю, що вона існувала, кричала, що хоче жити, а ми свідомо вбили її. У цьому винен тільки Роджер, він наполягав, щоб ми позбулися її, не хотів одружуватися зі мною, ми вбили її, ту особливу, єдину, мою дорогеньку крихітну дитиночку…
— Ох, припини нарешті, Прісцилло. Тепер це був би двадцятирічний наркоман, який отруював би тобі життя. — Сам я ніколи не хотів мати дітей і не розумів, коли інші хотіли.
— Дорослий двадцятирічний син… було б кого любити… було б кому піклуватися про мене… Ох, Бредлі, тобі не відомо, як я вдень і вночі тужу за тією дитиною. Для нас із Роджером усе змінилося б. Думаю, Роджер зненавидів мене, коли дізнався, що я не можу мати дітей. І все одно це була його провина. Він знайшов того огидного коновала. Яка несправедливість, яка несправедливість…
— Звісно ж, несправедливість. Життя взагалі несправедливе. Перестань плакати й спробуй бути розсудливою. Тобі не можна тут залишатися. Я не можу тебе підтримувати. Тим паче, що я їду геть.
— Я знайду роботу.
— Прісцилло, не вигадуй, хто тебе найме?
— Я мушу.
— Жінка за п’ятдесят без освіти й навичок. Тобі не вдасться знайти роботу.
— Ти такий недобрий…
Знову зайшовся телефон.
У слухавці лунав єлейно-улесливий голос містера Френсіса Марло.
— Ох, пробачте заради Бога, Бреде, я вирішив дзвякнути, щоб поцікавитися, як там Прісцилла.
— З нею все гаразд.
— Ага, добре. Ох, Бреде, ще я хотів сказати, що психіатр зі шпиталю не радив залишати її саму, розумієте?
— Рейчел мене вже вчора повідомила.
— І, Бреде, послухайте й не сперечайтесь, щодо Крістіан…
Я кинув слухавку.
— Знаєш, — озвалася Прісцилла, коли я знову ввійшов до кімнати, — мама пішла б від тата, якби могла собі це дозволити, вона сказала мені це перед смертю.
— Не хочу нічого чути про таке.
— Колись давно ви з татом змушували мене почуватися присоромленою й гіршою за вас, ви так жорстоко поводилися зі мною й мамою, мама була така нещасна…
— Ти мусиш або повернутися до Роджера, або укласти з ним певну фінансову угоду. Мене це не обходить. Тобі краще бути готовою до цього.
— Бредді, прошу, може, ти поїдеш і побачишся з Роджером?
— Ні, не поїду!
— О Господи, якби я прихопила із собою прикраси, вони так багато важать для мене, я заощаджувала, щоб їх придбати, і мій норковий палантин. І два срібних кубки з мого туалетного столика, і маленьку малахітову шкатулку…
— Прісцилло, не будь дитиною. Забереш усе це пізніше.
— Ні, я не можу, Роджер на зло мені їх продасть. Я мала єдину розвагу — купувати речі. Куплю якусь гарненьку штучку — і трохи розважуся, нашкрябаю кілька копійок із грошей на господарські витрати — і на душі легшає. Я мала діамантовий набір і намисто з кришталю й лазуриту, воно, між іншим, було недешевим, і…
— Чому Роджер не телефонує? Він мав би здогадатися, що ти тут.
— Він занадто гордий та ображений. Ох, знаєш, мені навіть трохи шкода Роджера, він був таким жалюгідним, коли кричав на мене чи взагалі не розмовляв; мабуть, глибоко всередині він дуже нещасний, по-справжньому зруйнований і психологічно зламаний через щось. Іноді я відчувала, що він утрачає глузд. Чи хтось може довго так жити? Бути таким злим і нікого не любити? Він не дозволяв мені готувати йому їжу й не пускав мене до своєї кімнати, а я знаю, що він ніколи не застеляв ліжко, і весь його одяг був заношений і смердів; часом він навіть не голився, і я думала, що він втратить роботу. Може, його й вигнали, а він не наважувався мені зізнатися. А зараз усе, мабуть, ще гірше. Я хоч трохи тримала будинок у чистоті, хоча це було дуже непросто, зважаючи, що Роджера це не зачіпало. А тепер він сам у тому задрипаному свинарнику, не їсть, не дбає про себе…
— Я думав, що біля нього упадають жінки.
— Ох, напевно, у нього були якісь жінки, але лише ті жахливі, корисливі кралі, яким тільки й потрібні його гроші й випивка; Роджер жив таким життям до того, як ми побралися, у цьому порожньому матеріалістичному світі… Ох, мені так шкода його, він створив довкола себе пекло, а тепер опинився в самісінькому його центрі з депресією та купами немитого посуду…