— Не ставлюся!
— Бредлі, давайте начистоту.
— Може, ви припините докучати мені?.. Я мав передбачити, що ви з’явитеся тут із цим тріумфальним виглядом…
— Немає в мене жодного тріумфального вигляду. Про який тріумф ідеться?
— Ви познайомилися з нею, ви обговорювали мене, ви вважаєте, що вона «найприємніша людина»…
— Бредлі, не кричіть. Я…
Укотре задзвонив телефон.
Я підійшов і підняв слухавку.
— Бреде! Невже це справді ти? Угадай, хто говорить!
Я поклав слухавку, ретельно встановивши її на місце, а потім повернувся до вітальні й сів.
— Це була вона.
— Та ви блідий як смерть. Ви ж не збираєтеся зомліти, правда? Може, принести вам чогось? Будь ласка, пробачте, що я наговорив дурниць. Вона ще на зв’язку?
— Ні, я поклав слухавку… на місце.
Телефон знову ожив. Я не поворухнувся.
— Бредлі, дозвольте, я поговорю з нею.
— Ні.
Я підходжу до телефона, коли Арнольд уже підняв слухавку, і кидаю її на важіль.
— Бредлі, хіба ви не розумієте, вам доведеться впоратися із цим, ви не можете уникати її, не можете. Вона візьме таксі та приїде.
І знову телефон. Підіймаю слухавку та тримаю її подалі від вуха. Упізнаю голос Крістіан навіть попри американську поволоку. Років як не було.
— Бреде, прошу, послухай. Я тут неподалік від твого помешкання, знаєш, у нашому колишньому будинку. Чому б тобі не прийти? У мене є трохи шотландського віскі. Бредлі, будь ласка, не сердься, не сердься й не кидай слухавку. Зустріньмося, приходь. Я страшенно хочу тебе побачити. Я буду тут цілий день чи принаймні до п’ятої.
Я поклав слухавку.
— Вона хоче, щоб я прийшов побачитися з нею.
— Ви мусите піти, мусите, така ваша доля.
— Я не піду.
Укотре озвався телефон. Я підняв слухавку й поклав її на стіл. У ній щось віддалено бурмотіло. З кімнати пронизливим голосом покликала Прісцилла:
— Бредлі!
— Не чіпайте його, — попередив я Арнольда, показуючи на телефон, і пішов до сестри.
— У тебе там Арнольд Баффін? — Вона сиділа на краєчку ліжка. Я здивовано помітив, що вона вдягла спідницю й блузку та мастить ніс якоюсь жовто-рожевою гидотою.
— Так.
— Я подумала, що вийду побачити його. Хочу йому подякувати.
— Як хочеш. Чуєш, Прісцилло, я збираюся піти на годинку чи дві. З тобою все буде гаразд? Я повернуся до обіду, можливо, трохи пізніше. Попрошу Арнольда побути з тобою.
— Ти скоро повернешся?
— Так, так.
Я побіг до Арнольда.
— Можете посидіти з Прісциллою? Лікар казав не залишати її саму.
Арнольд здавався не надто вдоволеним.
— Гадаю, я можу залишитися. Є тут щось випити? Я хотів поговорити з вами про Рейчел, тобто про ті кумедні листи, що ви мені написали. Куди це ви так поспішаєте?
— Я збираюся зустрітися з Крістіан.
Шлюб, як я вже казав, — дивна річ. Я навіть не можу уявити, як він узагалі існує. Люди, які вихваляються щасливим шлюбом, зазвичай, як на мене, якщо не брехуни, то просто ошукують самих себе. Людська душа не створена для постійного сусідства з кимось, а в результаті цього примусового сусідства часто народжується жахлива самотність, боротися з якою забороняють правила гри. Немає нічого жахливішого за безглузду самотність двох людей, що застрягли в пастці. Ті, хто залишається за її межами, можуть на власний смак задовольняти свої потреби в товаристві, кидаючись більш-менш організовано до інших людських істот. Але коли двоє об’єднуються, вони втрачають здатність до спілкування з іншими, і щастя ще, якщо з плином років їм удаватиметься спілкуватися одне з одним. А може, це в мені говорить похмура заздрість покинутого чоловіка? Зараз я веду мову, звичайно, про повсякденні «щасливі» шлюби. Там, де єдність двох перетворюється на генератор взаємної ненависті, виникає пекло в чистому вигляді. Я пішов від Крістіан до того, як наше пекло набуло досконалості. Занадто чітко бачив, на що воно перетвориться.
Звісно ж, я був «закоханий» у Крістіан, коли ми побралися. Вона була ефектна красуня. Її батьки володіли бізнесом. Вона навіть мала якісь власні кошти. На мою матір і Прісциллу Крістіан справила неабияке враження, і вони дещо побоювалися її. Пізніше, коли я вбив собі в голову, що знаю про «кохання» більше, я дійшов висновку, що мої почуття до Крістіан були «лише» непереборним сексуальним тяжінням, приправленим якоюсь загадковою одержимістю. Я наче знав Крістіан в іншому житті, коли вона була справжньою жінкою, і тепер, можливо, як покарання, знову переживав якусь приречену й спотворену духовну ситуацію. (Гадаю, існує багато таких пар.) Або наче вона померла колись давно, а тепер повернулася до мене демонічною коханкою. Демонічні коханці завжди безжальні, хай би якими чуйними були за життя. Часом я міг «пригадати» доброту Крістіан, хоча тепер вона поводилася по-диявольському вороже. Вона не завжди була надзвичайно жорстокою, але іноді таке траплялося. Крістіан усе псувала, підбурювала, руйнувала та принижувала просто за своєю природою. А я зрісся з її свідомістю, мов сіамський близнюк. Ми шпорталися через те, що зрослися головами.